суббота, 11 марта 2023 г.

Різдво у лісі | Ульф Старк | Читати

Неймовірна історія про святкування Різдва у сімействі кролів. У житті завжди знайдеться місце для дива, навіть у лісі!
Ілюстратор — Ева Еріксон
Перекладач — Галина Кирпа

Різдво у лісі

1
Буркотун крадькома прошмигує котячим віконцем у будинок.
Адже він не більший за кота. І за справдешніх хатніх гномів. А вони всі маленькі, меткі і недобрі. До того ж увесь час ходять у сірому вбранні, тільки шапочка в них червона, тож вони завжди непомітні для людського ока.
Щодня Буркотун обходить будинок, хоч у ньому давно ніхто не живе. Останні п’ятдесят років точно. Він оглядає там геть усе. Пробує полежати на ліжку, попіднімати-поопускати штори і погойдатися на іграшковому коні в кімнаті, що належала дівчинці. Це подобається йому найдужче. 
Насамкінець Буркотун заводить настінний годинник. Це найважче. Бо він туди не дістає. Але хатні гноми завжди мають знати, котра година. Для цього Буркотун змайстрував драбину. Коли він вилазить на найвищий щабель із ключиком у руці, щось починає гудіти. Ось так:
— Джжж, джжж! Я не можу звідси вибратися. Я тут загину.
То гуде джміль, що застряв у павутинні на вікні. Що більше він смикається, то міцніше заплутується. 
— І як ти там опинився? — пирхає Буркотун. — Тепер сиди і чекай, поки я налаштую годинник!
Він бурчить. Адже хатні гноми дратуються з будь-якого приводу. 
Однак невдовзі він злазить драбиною вниз і визволяє джмеля. 
— Лишенько, тепер мені доведеться ще й про тебе дбати, щоб ти тут до Різдва не замерз, — невдоволено каже Буркотун.
Тоді він зиркає на годинник. 
 — Ну ось, через тебе я запізнився!
— Куди запізнився?
— Запалювати свічки. Та перестань уже гудіти!
Буркотун хапає в руки джмеля і біжить запалювати першу свічку Адвенту. Адже справжні гноми завжди запалюють першу свічку першого грудня, хоч би в який день тижня то випало.
— Як святково! А як тепло і затишно! — позіхає джміль, сидячи на колінах у Буркотуна і не зводячи погляду з вогника. — Що ми робитимемо завтра?
— Нічого, — відповідає Буркотун. — Ти собі спокійно спатимеш.
— Гаразд, — відповідає джміль і засинає. 
2
Наступного ранку Буркотун прокидається вдосвіта. Як і завше. 
Він виправ свої рукавички, то тепер йому треба вийти надвір і повісити їх сушитися.
Надворі ще темно. У шибку зазирає місяць. Буркотун взувається в чоботи з гострими носами і запалює свій ліхтар. 
Потім зупиняється біля коробочки, у яку вчора поклав джмеля. Він настелив там йому з моху матрац і замість простирадлечка вкрив листком. Тепер піднімає листок і будить джмеля. Тицяє в нього пальцем доти, доки той прокидається. 
— Хоч я й казав, що ти спатимеш, — бурчить він, — але, мабуть, таки візьму тебе з собою. 
— Джжж, — позіхає джміль.
Буркотун садовить джмеля у ліхтар, що править йому за невеличку скляну хатку. Та ще й доволі теплу.
Потім вішає рукавиці сушитися на мотузку. А тоді киває головою в бік стайні.
— Тут раніше стояла Стелла, — мовить він. — Якось вона заходилася обмахувати себе хвостом так, що збила мене з ніг. І тоді мені довелося проганяти від неї ґедзів. Ото мав я клопіт!
Потім він проминає хлів, де вже немає жодної свині.
— А тут жив Кабанчик. Він весь час хрюкав і просив чухати потилицю. Добре, що десь подівся.
Потім Буркотун показує джмелеві курник .
— А про курей і мови немає! Які вони галасливі! Щодня безперестанку бігали і ховали яйця, аби тільки мене позлити!
Він зупиняється, дивиться на порожні будівлі і втирає носа. Потім каже:
— Що ж, ходімо додому. Я просто хотів переконатись, чи ніхто не повернувся.
Вони йдуть до собачої будки. Адже Буркотун мешкає тепер там. За розміром це житло якраз годиться для хатнього гнома. Він усе там гарно облаштував: є стіл, стільці, двері та вікно. І плита з іграшкового будиночка, що належав дівчинці.
Буркотун виймає джмеля, гасить ліхтар і запалює адвентську свічку.
— Мені вже можна спати? — гуде джміль.
— Ні. Зараз я читатиму, — пирхає Буркотун. — А ти собі слухай і мотай на вус.
Буркотун дістає свою улюблену книжку. Єдину, що в нього є. Називається вона «Хвала самоті». Потім він починає читати:
— Чи є що краще за хвилину тиші… — та й замовкає, прислухаючись до ледь чутного гудіння.
Джміль спить, аж хропе. Йому сниться літо. 
— От халепа, — бурчить Буркотун. — У своїй хаті ніколи нема спокою!
3
Але й наступного дня не стає спокійніше.
Здіймається вітер. Він виє, як велетенський орган. І свистить у шпаринах будки. А ще так трусить дерева, що по її даху тарабанять шишки та жолуді. 
— Ні на мить немає спокою! — скаржиться Буркотун сплячому джмелеві. 
Він його торсає, але той не прокидається. Аж тут Буркотун згадує про свої сірі рукавички, що сушаться надворі.
«А що як їх звіє вітром?» — думає він.
Тільки-но Буркотун підбігає до мотузки, де вони сохнуть, як вітер зриває рукавички і несе їх далі — ген-ген понад хлівом та дровітнею. 
Рукавички невесело махають Буркотунові.
— Поверніться! — кричить він.
Але вони не повертаються. Тоді Буркотун стає обличчям проти вітру й погрожує йому кулаком. 
— Хто так робить?! — репетує він. — І тобі не соромно!
А вітер зриває у нього з голови шапку, ще й несе її геть — у той самий бік, що й рукавички. 
Буркотун біжить за ними навздогін аж до хвіртки.
— Плювати мені на шапку! — кричить він. — Я більше не буду гномом!
І він гамселить носком по хвіртці 
Ще й так гамселить, що табличка, яку почепили на ній люди перед своїм виїздом звідси, відривається і теж летить за вітром. 
На табличці було написано: «ПРОДАЮ ДІМ. СКОРО ПРИЙДУ. ГОСПОДАР». Але якась білочка відгризла куток, тож тепер там лишилося тільки: «СКОРО ПРИЙДУ. Г…» 
«Краще піду додому, — думає Буркотун. — Зайду всередину, замкну двері і нікому не відчинятиму. А якщо джміль щось запитає, нічого не відповідатиму. Я не святкуватиму Різдва. Битиму байдики. Нічим не перейматимуся. Тільки сидітиму на своєму ліжку і насолоджуватимуся тишею».
Буркотун кладе біля джмелевої голови грудочку цукру. 
4
Далеченько звідси під одним величезним дубом є кроляча нора. Там вирує життя. 
Мама-кролиця варить капустяний сік. Тітка Інка витирає зимові яблука, загортає їх у кленове листя і складає в кутку нори. Дядько Кіна робить зарядку. Тато-кролик чистить свій чорний капелюх. А дідусь-кролик думає. Він любить думати. Скажімо, тепер він думає, чому все, що звалюється згори, падає вниз. 
А що роблять діти? О, вони галасують і кричать. 
Кроленята бавляться в гру «Не торкайся підлоги». А ще перестрибують меблі, зроблені з коріння і стовбурів дерев. 
І тут мама-кролиця, що мріє бодай трохи відпочити від галасу, каже:
— Може б ви пішли надвір погратися. Скоро ж зима.
— Що таке зима? — питає Ніна. 
Ніхто з кроленят не знає, що таке зима. Бо вони ще ніколи не бачили зими. 
— Це коли морозець щипає за носа і все навколо біле, як головка цвітної капусти, — каже дідусь. — І називається те біле — сніг. 
— Тоді я піду надвір і чекатиму снігу, — каже Ніна.
— Іди, — каже дядько Кіна.
— Я з тобою, — каже Кайн.
— Тільки глядіть, щоб вас не звіяло вітром, — застерігає мама. — Бо сьогодні страшенно вітряно. 
Ніна та Кайн виходять надвір. А решта кроленят залишаються в норі і далі тренуються стрибати.
5
Надворі так дме, аж вуха тріпочуть. Ніна і Кайн ловлять листя, яке жене вітер. 
— Хто зловить отой найбільший листок, той виграє! — вигукує Ніна. 
Вона біжить за найбільшим листком. Обоє підстрибують високо-високо, щоб зловити. Але вітер щоразу його відносить. Так мало-помалу вони відходять від своєї нори. По хвилі Кайн кричить: 
— Глянь туди!
Він знайшов поміж моху гномову шапку.
— Мабуть, це якась шапка, — каже Ніна. 
Кайн пробує надіти її на голову. Але заважають вуха. 
— Візьмемо з собою. У неї можна буде щось класти. 
— А що?
— Скажімо, он те, — відповідає Ніна. 
Вона також щось знайшла: Буркотунові рукавички, звіяні вітром, зачепилися за кущ ялівцю. Вони висять і мовби манять її до себе. Ніна їх знімає. Але не кладе в шапку.
Вона надягає їх на вуха.
— Дивися! Вуховиці, — сміється вона. — Чудові теплі вуховиці! Гайда додому, покажемо їх дідусеві. 
— Ага, щоб йому знов було про що думати, — каже Кайн. 
Дорогою додому вони знаходять ще дещо: якусь прямокутну річ із чудернацькими написами. Власне, та річ уже не прямокутна, бо в неї відгризено один куток. 
— Цікаво, що це таке? — питає Ніна.
— Може, зима? — вгадує Кайн. — Як-не-як, а вона ж біла. 
— Так, — погоджується Ніна. — Але вона радше не біла, а сіра. І не щипає за носа. 
— Атож, однак візьмемо її з собою.
І вони бігом несуть додому все, що знайшли.
6
Дідусь крутить гномову шапку і так і сяк. Підіймає її вгору й випускає додолу. Вона лягає на землю маленькою червоною купкою.
— Вона падає вниз, — каже він.
— Так, але що це? — питає Ніна. 
Дідусь махає шапкою туди-сюди. Потім загадує їм усім на неї дмухати. Вона ледь-ледь тріпоче. 
— Це вимпел, — врешті-решт упевнено каже дідусь. — Червоний вимпел, який прикріпляють до палиці. 
— А це що? — питає Кайн, показуючи рукавички. 
— Напевно, це торбинки для гороху, — відповідає мама. 
— А може, ними витирають пил із капелюха, — у задумі каже тато. 
— Ні, це спальні мішки, — заперечує дідусь. 
— А що таке спальні мішки? — допитується в дідуся Ніна. 
— У них кладуть спати на ніч немовлят, — пояснює дідусь. 
— Таких, як мишенята? — допитується Ніна. 
— Еге ж, саме таких, — задоволено відповідає дідусь. 
— Здається, ти знаєш усе на світі, — озивається тітка Інка.
— Атож, — каже дідусь. 
А от таблички він не розуміє.
 — Може, це двері, — замислюється він. — І на них написано ім’я господаря. Та краще запитаємо в сови, бо вона вміє читати. 
Вони домовляються наступного дня піти до сови. 
7
Сова мешкає в дуплі якогось дерева. Удень вона там спить. Мовляв, тому що вночі весь час читає. Принаймні тоді, як світить місяць. 
Кролі несуть табличку до сови. Дорогою до них приєднуються білочка та кілька лісових мишей. А ще дві ворони. 
— Агов! Сово, агов! — гукає Ніна. 
Спершу вона гукає тихенько. А потім удвох із Кайном вони вже кричать. 
А тоді усі гуртом репетують на повен голос:
— СОВО!
Сова визирає з дупла, струшується і розплющує очі: спершу одне око, потім — друге.
— Що сталося? — сердито гримає вона. 
— Чого ти не відповідала? 
— Я спала, — каже Сова. — А я не розмовляю, коли сплю. 
— Ти не голодна? — занепокоєно питає лісова миша. 
— Ні, але я стомлена. Чого це ви будите мене посеред білого дня?
— Ми просто мусимо дізнатися, що це таке. І щоб ти прочитала, що тут написано. Якщо ти, звісно, вмієш читати, — каже дідусь. 
Вони поклали табличку з написом на землю. Сова всідається на гілку і довго на неї дивиться.
— Може, це щось дуже важливе, — каже мама-кролиця. — Щось таке, як…
— Ні, неважливе, — тут же обриває її сова. — Це звичайнісінька річ, де нашкрябані якісь літери. Ф, П і всякі дурниці. Гарного дня!
Вона злітає вгору й зникає в дуплі. 
За мить сова знову висуває голову з дупла:
— І не смійте мене більше будити! — гримає вона і захряскує двері. 
8
— Ось воно що, — зітхає дідусь. — Виходить, це звичайнісінька річ. 
— А я сподівалася, що це було щось важливе, — каже мама. — Що воно щось означає. Якусь пригоду абощо. 
— Так, це було б здорово, — погоджується дядько Кіна.
— Та не слухайте ви ту сову, — каркає одна з ворон.
— Вона ж не вміє читати. Навіть не знає літер, — підхоплює друга ворона. 
— То що тут написано? — питає Ніна.
— Ага, що тут написано? — питають білочка, лісові миші та всі решта.
Ворони схиляють голови над табличкою і проходжуються по літерах. Бурмочуть то П, то Р.
— А що виходить разом? — питає Кайн.
— ПРОДАЮ… — сміється одна ворона. 
— ПРИЙДУ… Г… — сміється друга.
— А що таке Г? — питає Ніна.
— Г — це гном. Він приходить на Різдво, — каже перша ворона.
— А що таке Різдво? — питає мама. 
— Та хтозна. Але. Певно, щось надзвичайне, — каже друга ворона. 
— І щось таємниче, — додає перша.
Потім вони здіймаються в повітря і сміються. 
Ще б пак — воронам майже завжди смішно.
9
Наступного дня до кролів навідується білочка.
— Я вже знаю! — ледве зводячи дух, вигукує вона ще знадвору. 
— Спершу треба стукати, — каже дідусь. — І вітатися. Сядь на стілець і відхекайся. Тоді розкажеш, що ти знаєш.
Білочка каже «Добрий день!» і сідає на стілець, сплетений з коріння. 
Дядько Кіна подає їй склянку соку з соснової хвої. 
— Ну, то що ти знаєш? — питає дідусь. 
— Що таке Різдво, — гордо відповідає білочка.
— І звідки ти про це дізналася? — питає дідусь.
Йому прикро, що така молоденька білочка знає те, чого не знає він. 
— Від бабусиного дядька. Він дуже старий.
— Ну й що він сказав?
— Він сказав, що на Різдво дерево прикрашають красивими іграшками, їдять смачні страви і танцюють. А ще співають. І дарують одне одному подарунки. 
— Справді?
— Так. Він чув це від людей, які приходили в ліс і спиляли красиву гіллясту ялинку, по якій було так гарно лазити. 
— А твій родич казав, коли буває те Різдво? 
— Тоді, як приходить гном, — відповідає білочка.
— О, то нам треба приготуватися, — каже дідусь. 
— А чому ти думаєш, що він прийде сюди? — дивується мама.
— Хіба він не написав, що прийде? — питає дідусь. — І хіба гноми живуть не в лісі?
10
Невдовзі всі лісові тварини вже знали, що до них прийде гном.
І польові миші. І борсук. Навіть черв’яки в землі про це говорять, щоправда, уві сні. І пташки у верхів’ї дерев. 
— Невдовзі він прийде, невдовзі він прийде, — цвірінькають вони. 
Проте одного вони не знають: хто такий гном. 
— Певно, він страшенно бідний. — роздумує вголос дядько Кіна. — Це видно з його імені. Лише бідолах називають гномами. 
— Атож, — жваво відгукується мама. — Бідолашечка. Нам треба наготувати для нього багато подарунків. 
— І можна подарувати пісню! — вигукує дідусь. 
— Яку ще пісню? — питає Ніна. 
— Ну, звісно, гномську. Радісну пісню, щоб він розвеселився і забув про свою скруту.
— А хто її придумає?
— Я, — відповідає дідусь. — Я зараз же піду придумувати. 
— А ще треба почастувати його всілякими ласощами, — озивається тітка Інка. 
— І добрими стравами! — каркають ворони. 
— І без кінця-краю обійматися, — туркоче голуб.
— Без кінця-краю обійматися? — перепитує тато.
— Так, принаймні я таке чув, — каже голуб, що вряди-годи літає до міста. — На Різдво у місті заведено без кінця-краю обійматися. Усі це кажуть. 
— Щось не віриться, — каже дядько Кіна.
— Ну, я ж не знаю, — каже голуб. — Я просто таке чув. 
І він летить геть, залопотівши крилами, збентежений, що, може, ляпнув якусь дурницю. 
Але польові миші без кінця-краю обіймаються і хихикають:
— Можна вас іще раз обійняти, пане гноме? 
У кутку сидить дідусь і творить.
— Сніг, — пише він.
Потім стирає написане і каже: «Гм».
11
Усюди в лісі готуються до приходу гнома. 
Дядько Кіна миє вуха, бо кролики люблять, щоб вони в них були чистюсінькі.
Тітка Інка з жменьки моху та горобинової гілочки зробила святкову шапочку. 
Кроленята вчаться без кінця-краю обійматися.
Мама-кролиця витирає ганчіркою меблі. 
А тато-кролик сидить, насунувши на голову свій чорний капелюх, і роздумує про те, як привітатися з гномом. 
Він гукає мамі-кролиці:
— Ану послухай! «Нарешті ви до нас прийшли, наш любий гноме». Так можна сказати? Чи краще так: «О, як ми раді вас бачити, пане гноме»?
— Мабуть, добре й так, і так. — відповідає мама-кролиця. — А не можна просто «Добрий день»?
— Та ні, — каже тато. — То надто буденно. Треба якось урочистіше. А що як він прийде ввечері? Тоді аж ніяк не пасуватиме «Добрий день».
Тато-кролик стає перед дзеркалом, знімає з голови капелюх, кланяється й чемно каже:
— Ласкаво просимо, любий гноме.
Потім обертається до своєї дружини й питає: 
— Ну як?
— Урочисто. Тобі не треба більше про це думати.
— Гаразд, — мовить тато-колик. — То я вийду надвір і поставлю вимпел перед входом. Щоб було видно, наскільки ласкаво ми просимо.
І тато йде ставити вимпел.
Мама-кролиця далі витирає меблі й мимрить:
— Ох, як усе незвично…
Ох, як усе незвично.
12
Мама-кролиця непокоїться, що приготувати. 
Чим, власне, частувати гнома? Що ті гноми їдять?
Вона сидить на кухні з білочкою, пані Зайчихою та пані Їжачихою, яку вони збудили від зимової сплячки, п’є чай і міркує про страви.
— Добре було б подати равликів, — позіхає Їжачиха.
Білочка пропонує:
— Щось із горіхів. Або, може, із шишок.
— Можна всього потроху, — каже мама. — Підходиш — і береш, що хочеш.
— Ага, або підстрибуєш, — каже Ніна.
І вона підстрибує.
Ніна вчиться танцювати танець з підстрибками. І тут вона підстрибує так, що чашка з чаєм пані Зайчихи летить додолу. 
— Перестань! Нам потрібні на свято всі чашки й блюдця, — гримає на неї мама. — Якщо тобі не сидиться на місці, то йди надвір. Ти не даєш мені зосередитися!
І Ніна виходить.
Їй жаль чашки. Але ще більше жаль самої себе. Сумно й образливо, що мама розсердилася. 
Але коли Ніна виходить з нори надвір, їй на носа щось сідає. Щось таке холодне, від чого вона чхає і сміється. Довкола в повітрі літає безліч білих сніжинок — вони падають на землю, гілля і на неї.
Ніна трусить гілляку.
Потім підставляє лапи, набирає повно снігу і підкидає над головою. 
Вона нетямиться від радості. 
— Сніг! — кричить Ніна. — Напевно, це сніг!
Вона кружляє в танці, що зветься «Падає-падає-падає сніг», поки аж спотикається. 
Тоді просуває голову в нору й кричить:
— Уже зима і слизько. Виходьте надвір ковзатися!
13
Тим часом на подвір’ї, в собачій будці, далеченько звідси лежить у своєму ліжку Буркотун, дивиться у вікно й слухає, як хропе джміль.
Учора цілий день ішов сніг. Але тепер небо всипане зірками. Одна з них сяє ясніше за решту.
— Бісова зірка! — бурчить Буркотун. — Світить так, що не дає спати!
Згодом він засинає.
Йому сниться, ніби та зірка падає з неба. Ніби вона летить поволі-поволі, але видно, що в бік подвір’я і собачої будки.
Вона кружляє над флагштоком, пропливає повз яблуневе біле гілля і наближається до вікна. 
Але то вже більше не зірка.
То якась жінка в білій сукні. У неї за плечима крила, а у волоссі — корона зі свічок, які горять так, що засліплює очі. 
На якусь мить вона зникає.
Потім заходить у двері з якоюсь тацею в руках.
— Не бійся, — каже вона.
— Я не боюся, я злюся, — відповідає Буркотун. — Хіба ти не бачиш, що я сплю?
— У мене для тебе кава, булочки і перцеве печиво, — каже далі жінка. — А ще я принесла тобі радісну новину.
— Що за новину? — недовірливо перепитує Буркотун.
— У тебе будуть діти!
— Що це ти верзеш? У мене будуть діти?
— Так, двоє.
— Я не хочу. Я хочу жити сам! Чуєш?
— Чую, — відповідає жінка. — Говори, що хочеш. Але нічого не зміниться. Їж перцеве печиво і станеш добрий. Щасливого Різдва!
— Я не хочу бути добрим. І не хочу ніякого Різдва! Нізащо в світі! — репетує Буркотун.
Але жінка вже зникає.
14
«Який дурний сон!» — думає Буркотун, коли прокидається наступного ранку і згадує жінку з крилами і те, що вона казала. 
Однак на ослінчику біля ліжка стоїть чашка кави, блюдечко з булочками і перцевим печивом. 
Він випиває каву, хоч вона й холодна. І з’їдає булочки та перцеве печиво. Потім ховає блюдечко під ліжко.
— Це був просто сон, — каже він. — Більше його нема.
І невдовзі виходить надвір. 
На дахах блищить сніг. Надворі так холодно, що з рота йде пара.
У Буркотуна мерзнуть вуха.
— А в мене навіть немає шапки, — пхинькає він. — Треба знайти собі щось на голову. А то відморожу вуха.
Він забігає котячим віконцем у великий будинок. 
У шафі Буркотун знаходить вовняну шкарпетку, яку там забули: сіру, з червоними краями. І надягає її на голову.
Повернувшись до себе, він будить джмеля. Довелося його довгенько торсати, поки той прокинувся. Буркотун подає йому блюдце, де ще лишилися крихти і кілька крупинок цукру, якими були посипані булочки.
— Ммм, — бурмоче джміль. — Їжа богів!
— Не мели дурниць! Я не хочу нічого чути про богів! І про дітей! І про Різдво! Ти помітив, який у мене смішний вигляд? Через цю шкарпетку на голові!
— Атож, — гуде джміль.
— До речі, я не вірю в ангелів! Хочеш чаю? Можемо випити по чашечці. Однак ти прокинувся, тож спокою мені не буде.
Проте, коли вода на чай закипіла, джміль знов уже спав. 
15
А у великому лісі кипить робота, бо все має бути готове до того часу, як прийде гном.
— Аби тільки до його приходу встигли загуснути цукерки, — каже тітка Інка, наливаючи у формочки ялинову живицю.
— Аби ж, аби ж, — згоджується засапана мама. 
Вона не присяде ні на мить. 
Дядько Кіна попросив своїх приятельок польових мишок та пана Борсука допомогти прорити ширшу нору. Тож вони риють велику залу, щоб там помістилися всі гості. Усюди повно землі й коріння — просто жах!
А ще вони весь час хочуть їсти.
До того ж вони так пищать, що заважають дідусеві придумувати різдвяну пісню. Він написав усього два рядки:
О, ніч надворі темна, сніги і холоди.
Як добре, пане гноме, що ти прийшов сюди.
Він дуже задоволений отим «О» на початку.
— Ви не можете трохи тихіше? — просить він. — Я творю!
— А ми протираємо зади, — хихочуть кроленята. 
А от тато-кролик сидить і дивиться на свій капелюх. Він почистив його спеціальною щіткою так, що той аж блищить. Може, подарувати його гномові? Це був би розкішний подарунок. 
Хоч, може, й занадто розкішний. 
Це як-не-як найкраще, що в нього є. 
— Краще я подарую йому вимпел, — каже він Ніні. — Як ти гадаєш, йому це більше сподобається? Він червоний і розвивається на вітрі. 
— Мабуть, що так, — відповідає Ніна. 
Тато ставить капелюх на білу серветку, що лежить на шафі. Там його постійне місце. А Ніна сидить, обхопивши голову лапами, й думає: «А я? Що я подарую гномові?»
16
Дорослі так заклопотані роботою, що спроваджують дітей надвір гуляти самих.
Тож кроленята спускаються з пагорба.
Вони з’їжджають на животі, на спині і на задах. А іноді, міцно тримаючись за лапи, з’їжджають вниз суцільним довгим, закрученим ланцюгом, схожим на гадюку.
А сьогодні всюди сніг. Тож вони починають битву сніжками. Дядько Кіна показує їм, як ліпити сніжки. 
— Я цього навчився торік, коли був малий, — каже він. 
Спершу вони змагаються, хто кидає далі всіх. Найкраще виходить в Анки, Ніниної старшої сестри. 
Потім вони кидають одне в одного.
Усі, крім Ніни. Вона все ще роздумує над тим, що їй подарувати гному, щоб він і справді зрадів. Ніна зітхає, бо їй нічого не спадає на думку.
Тієї самої миті їй у потилицю влучає сніжка.
— Ой! — скрикує Кайн.
— Дякую, — каже Ніна.
— За що ти мені дякуєш?
— За те, що в мене з’явилася одна гарна ідея.
— Яка?
— Не скажу, — відповідає Ніна. — Це таємниця.
Ніна сідає на пеньку за сосною, де її ніхто не бачить. Набирає в лапи жменю снігу. Тоді поволі щось ліпить: ніс, пузо, передні лапи, задні лапи й вуха. І маленький хвостик у формі м’ячика.
Вуха ліпляться найважче. Вони весь час відпадають.
Урешті-решт Ніна впоралася. 
Вона вельми задоволена. Вийшов гарненький сніговий кролик. 
Мабуть, це найкраще, що вона коли-небудь ліпила. Ніна довго сидить на пеньку, тримаючи в обіймах кролика.
«Уявляю собі, як зрадіє гном», — думає вона.
17
Коли сутеніє, Ніна заносить в нору снігового кролика, щоб ніхто з нічних звірів його не розтоптав. Потім непомітно для всіх стає на стілець і ховає його в татів капелюх.
Завтра вона покладе його в коробку і перев’яже бадилинкою брусниці.
Але коли Ніна лягає спати, то їй на думку спадає, що до того часу, як прийде гном, ще хтозна-скільки чекати. І ніхто так довго не бачитиме кролика. А їй хочеться його показати.
Їй хочеться, щоб дідусь повертів його на всі боки й сказав:
— Овва! Гляди, а то ще дремене на пагорб.
Вона хоче, щоб усі кроленята їй заздрили. І щоб тато погладив їй вуха і похвалив за те, що вона така кмітлива. 
«Я покажу їм його завтра вранці, відразу як прокинуся», — думає вона.
Ніна так радіє, що засинає останньою.
Коли вона прокидається, вже ніхто не спить. «Ой, мій сніговий кролик», — згадує вона, зіскакує з ліжка і кричить:
— Зараз щось побачите! Ви будете здивовані!
— Чим, любонько? — питає мама.
— Подайте татів капелюх!
— Можна тебе спитати, навіщо? — цікавиться тато.
— Просто подайте! — просить Ніна.
Тато підходить до шафи, де на білій серветці лежить його капелюх. Заглянувши в нього, він просто тетеріє. 
— Вода, — мовить він незвично похмурим голосом. 
— Що ти кажеш? — перепитує тітка Інка.
— Вона налила в капелюх води, — стогне тато.
Потім він обертається до Ніни.
— Як ти могла? Ти ж знаєш, як я ним дорожу!
— То був сніговий кролик, — пхинькає вона. — Кролик для гнома.
— А тепер він розтав. І вода попсувала капелюх, — каже тато зажуреним голосом.
Він так і стоїть з капелюхом у руці. З капелюха досі капає вода.
Ніна виходить надвір, бо хоче побути сама. 
18
Ну ось — дерево до Різдва готове.
Омелюхи навішали на нього грона примерзлих ягід горобини.
Ворони принесли червоних диких яблучок.
Сорока притягнула на ялинку все, що тільки могла знайти у своїх мандрах: клаптики фольги від шоколадок, скляні скельця і пробки від пляшок.
А ще на ялинці було повно пір’їн усіх на світі барв, що їх птахи повисмикували зі свого оперення. 
О, яка вона красива!
І як приємно буде танцювати навколо неї і співати пісень! Але цього не можна робити, поки не прийде гном.
— Щось він і не думає поспішати, — каже дядько Кіна.
— Еге ж, хоч і їжа вже приготована, — додає тітка Інка.
— Хіба ще не можна їсти? — питають польові миші.
— Їстимемо і думатимемо про нього, — додає борсук.
Але тітка Інка не поступається. І мама також.
— Ні, можна тільки їсти кисле яблуко й чекати, — каже вона й надкушує одне з тих кислих диких яблук, що висять на ялинці. 
Та веселіше їй не стає.
 — Капосний гном! — скрикує мама і тупає лапою. — А ми ще й наготували подарунків.
— А я почистив свій капелюх, хоч його добряче попсувала вода, — каже тато.
— А мені лишилося придумати гарну кінцівку для пісні, — каже дідусь. 
Але кроленята не нудьгують. Вони вигадали нову гру. Забігають в нору й кричать:
— Гном іде! Гном іде!
А тоді сміються так, що мало не лягають, коли тато біжить по свій капелюх, а дідусь починає співати:
О, ніч надворі темна, сніги і холоди.
19
Коли кроленята уп’яте забігають в нору й кричать: «Гном іде! Гном іде!», дідусь бурчить:
— Годі вже! Це не смішно.
І тато не біжить по свій капелюх.
Він похмуро зітхає і каже:
— Здається, я вже не вірю в гнома. Може, його й немає.
— Ну, звісно, є, — заперечує мама. — У нас було стільки клопотів! Кому ж дістануться всі ці подарунки?
— А для кого ми співатимемо мою пісню? — питає дідусь.
— Між іншим, на тій табличці, що ми знайшли, написано: «СКОРО ПРИЙДУ». Отже, скоро.
— Та воно то так, — каже тато. — Але, може, те «скоро» не означає, що він прийде сюди. Може, він піде в Смоланд. Або в Сахару. Або ще кудись. 
Тато каже це, хоч сам нічого не знає ні про Смоланд, ні про Сахару. Просто чув ці назви від перелітних птахів.
— Я так не думаю, — каже Кайн, який уже навчився вимовляти літеру «с». — Я думаю, що гном прийде в осссстанню мить!
— Ну, авжеж!— каже мама. 
Але тато, здається, не впевнений. 
— Побачимо, — каже він.
Потім бере згорток із вимпелом, який наготував для гнома. Той вимпел лежав на почесному місці — біля капелюха на шафі. Тепер же тато запихає його в ящик. І кидає похмурий погляд на свій капелюх. 
— Я більше не хочу нічого чути про того гнома, — каже тато-кролик. 
Ніна й собі дивиться на капелюх. І на свого засмученого тата. Лишенько! Вона зіпсувала той капелюх, татів улюблений!
Та й снігового кролика, її найкращого і єдиного подарунка для гнома, більше немає.
Вона заходжується стрибати. Буває, це допомагає розважитися.
— Який жах! Чого ти веселишся? — бурчить тато. — Хіба не бачиш, яка в мене біда. 

Тоді Ніна йде в комору. Бо їй хочеться спокою. І щоб ніхто їй не дорікав. 
Вона сідає серед горіхових кексів, ласощів із брусниці та шишок і діжок з чорничним соком. Їй страшенно себе жаль.
Аж тут до неї підкрадається Кайн.
— Граєш у хованки? — питає він. 
— Ні, — відповідає Ніна. — Просто хочу побути на самоті. Усе це через мене!
— Аж ніяк не через тебе, — заперечує він. — З’їж один морквяний кекс, і тобі полегшає. Адже їх тут багато.
І Ніна бере. Спершу один кекс, а потім ще один. 
— Ну й смакота, — прицмокує вона.
— Бачиш, яке смачне Різдво, — каже Кайн.
І вони сміються. 
20
Ще недавно всі були такі веселі.
Але з кожним днем їх дедалі більше усе дратувало. 
— Якщо він невдовзі не прийде, то нехай зовсім не приходить, — каже Нінина сестра Анкі і знову береться бавитися в маму двох мишенят. 
Вона запихає їх у гномові сірі рукавиці, адже дідусь сказав, що то спальні мішки. 
— Спіть, маленькі, люлі-лю, — наспівує вона. 
Тато в глибокій задумі ходить туди-сюди, заклавши лапи за спину.
— Якщо добре подумати, то це таки через гнома на моєму капелюсі з’явилася ця потворна пляма. Бо якби ми не дізналися про нього, то Ніна ніколи не зліпила снігового кролика. І він би ніколи не розтанув. І тоді не було б ніякої плями, — каже він Ніні. 
І Ніна тоді наважується.
Їй несила більше слухати про той капелюх.
Вона кладе собі в торбину чверть капустини, пучок моркви і пляшку брусничного соку. Потім скрадається до виходу, думаючи, що ніхто не бачить.
Але вона помиляється.
Кайн бачить, що вона хоче вийти.
— Куди ти? — питає він.
— Цссс! Я йду шукати гнома, — відповідає вона.
— То я з тобою.
— Ні, — заперечує Ніна.
— Так, — наполягає Кайн.
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Так.
— Ну, гаразд.
21
Коли вони виходять надвір, в обличчя їм січе сніговий вітер.
Він шугає між деревами так, що на ялинці брязкотять кришки з-під пляшок, і зриває чимало пір’я.
— Жахлива погода, — мовить Ніна. — Але це добре. Мені казали, що гном живе там, звідки віє снігом. 
Це казала сова.
— Тож просто треба йти проти вітру, — каже Ніна. 
Йти тяжко. Але ніхто з них на те не нарікає.
— Як красиво й свіжо! — вигукує Кайн.
— Еге ж, погода якраз для прогулянок! — регоче Ніна. 
Вони з усіх сил пробираються вперед. Спершу розгонисто стрибають. Потім стрибки стають коротші. А тоді переходять на звичайну ходу. Бо набагато краще видно, якщо іти повільно. Так здається їм обом — і Кайнові, і Ніні.
— Можна ще повернутися назад, — каже Кайн, коли вони вже пройшли доволі далеко. 
Ніна обертається. Вітер замів їхні сліди так, що нічого не видно. Вони ніколи не знайдуть дороги додому в таку хуртовину.
— Ні, — каже вона. — Не тепер, це ж наша найбільша пригода. Гей-гоп! Гайда! Скоро ми будемо в гнома.
Запали сутінки, і вони повечеряли тим, що було в торбинках.
— Ти стомилася? — питає Кайн.
— Ні, не дуже.
— І я не дуже.
Кайн та Ніна йдуть далі просто в темряву. 
22
Буркотун прокидається рано. Як і завжди. 
Цілу ніч падав сніг. Але тепер небо прояснилося. І сяють зірки.
У старій повітці він знаходить суху волоть вівса, зв’язує з нього сніп і настромлює на кілок перед вікном собачої будки. 
Потім він сідає на сілець, тримаючи на колінах сплячого джмеля, і чекає, коли зійде сонце і прилетять пташки. Маленькі синиці й великі синиці, але найбільше він чекає снігурів. Бо вони дуже красиві — такі червоні, як його шапка, звіяна вітром.
І поки він чекає, на думку йому спадає недавній сон. Той, де була жінка, яка сказала, що в нього будуть діти. І не одна дитина. А двоє.
«Вона помилилася, то шепотів привид у нічній сорочці, — думає Буркотун. — Авжеж! До того ж звідки б у мене взялися діти?»
І саме тієї миті у хвіртку заходять двоє кроленят.
У них такий стомлений вигляд, що, здається, вони ось-ось зваляться в сніг. 
— Ми їх не пустимо, — сердито каже Буркотун джмелеві. — Нізащо у світі!
Потім він кладе джмеля в коробочку і відчиняє двері.
— Вам тут нічого робити! — кричить він.
— Що ж, — відповідає Ніна стомленим голосом.
Ніна та Кайн знову плентаються до хвіртки.
— О Господи, куди це ви? — кричить Буркотун. — Ану йдіть сюди!
Підійшовши до дверей, Ніна вдивляється Буркотунові в обличчя.
— Ти гном? — питає вона.
— А тобі що до того? — відповідає він.
— Ми по тебе прийшли, — каже Ніна.
— Я нікуди не піду, — каже гном.
Він таки йде, але до плити. Ставить на неї грітися каструлю води, щоб покупати Ніну та Кайна. Бо вони змерзли так, що цокотять зубами. Потім їх треба нагодувати чимось гарячим.
І вкрити теплими ковдрами.
— Охо-хо, самі клопоти, — бурчить Буркотун, коли йде в будинок по ковдри для кроленят. — Як не джмелі, то діти-приблуди. Як не одне, то друге. І про все я мушу подбати.
23
У норі в лісі сполошилися, що немає Ніни та Кайна.
Їх не було всеньку ніч.
І ще майже цілий день.
— Що можна робити надворі в таку негоду? — схлипує мама.
— Ніна вічно щось як встругне, — каже Анкі.
— Тільки б їх не зловив лис, — озивається дідусь. 
— Не кажіть дурниць, — каже тітка Інка. — Мабуть, вони подалися зводити хатинку з гілля, та й заблукали. 
Тато сидить із капелюхом на колінах і плаче так, що сльози капають на підкладку і лишаються нові негарні плями. 
— А що як я забагато балакав про капелюх? — питає він. — Мабуть, Ніна засмутилася, коли я дорікнув їй за снігового кролика, якого вона в нього посадила.
— Авжеж, засмутилася, — каже мама. — Прибери цього бісового капелюха з-перед очей.
Тато запихає капелюха в шафу.
Потім він кладе лапу дідусеві на плече.
— Мені їх так бракує, — зітхає він. — Може, ви придумаєте, що нам робити?
— Спробую щось придумати, — відповідає дідусь. 
Він прикладає лапу до носа й замислюється, а тоді каже: 
— Якщо дуже про когось думати — чи то про кролика, чи про когось іншого, то він може відчути, що про нього думають.
— Тож коли ми сядемо колом, візьмемося за лапи й будемо думати про Ніну та Кайна, то вони, напевно, відчують наші думки і повернуться додому.
Усім сподобалася ця пропозиція.
Вони беруться за руки — кролики, борсук, їжак, білочка, миші, ну, крім мишенят, які сплять у своїх спальних мішках — і заходжуються думати про Ніну та Кайна.
Усі згадують, які вони були кумедні. Як заплутувалися влітку у траві. І які крихітні були немовлятами. 
Час од часу хтось із них вибігає надвір і дивиться, чи вони не йдуть.
Але щоразу повертається в нору й хитає головою.
— Уже сутеніє, — каже тато.
Потім одне найнеслухняніше кроленя вибігає надвір, щоб разочок перекинутися перекидом і попісяти.
За мить воно заглядає в нору й кричить:
— Гном! Він уже тут!
— Годі плести дурниці, — суворо каже тато.
24
Але то справді він! Гном! У шкарпетці на голові. І з ним кроленята. А ще — джміль у сірниковій коробочці. 
Вони їдуть на санчатах, які Буркотун знайшов у столярні. Їх тягне лис, що з нагоди Святвечора пообіцяв гарно поводитися і нікого не з’їсти. Буркотун прикріпив на санчата ліхтар і мосяжнові дзвоники, які весь час дзеленчать.
Адже гномові не годиться їхати на санчатах абияк.
— Веселого Різдва! Я привіз ваших дітей! — гукає він.
— А ми привезли гнома! — гукають Ніна та Кайн.
Вони зістрибують із санчат просто мамі й татові в обійми. А кроленята й миші обступають гнома і без кінця-краю обіймають його.
— Ви мене задушите! — сичить він, але доволі доброзичливо.
— На Різдво годиться без кінця-краю обійматися, — кажуть вони.
Потім тато-кролик, попри все, іде надіти на голову капелюх, щоб можна було зняти його й поклонитися. 
— Ласкаво просимо, любий гноме, — каже він. — І дякуємо, що ти привіз сюди наших дітей.
Буркотун стягає зі своєї голови шкарпетку й собі кланяється. 
— Я не хотів, щоб вони жили в мене, — каже він.
Потім дідусь співає свою пісню. Він співає її двічі поспіль, бо вона дуже коротка:
О, ніч надворі темна, сніги і холоди.
Як добре, пане гноме, що ти прийшов сюди!
Тепер усі до столу ми сядемо гуртом
І тішитися будемо ми лісовим Різдвом.
Тоді вони танцюють навколо ялинки. А потім заходять в нору і їдять горіхові пироги, пюре з коріння, варені шишки, чорничне печиво і листяні битки, поки не лишається нічого. 
Врешті надходить черга подарунків.
Гном отримує багато всякої всячини. Та найбільше радіє, коли йому вручають червоний вимпел — його улюблену гномську шапку. 
— Красненько дякую, — каже він. — Я без неї, як без рук! І вона якраз на мене. Це моє найкраще Різдво за сто років.
— Наше теж, — каже Ніна. — А можна тебе щось запитати?
— Можна, тільки коротко, щоб мені не довелося довго відповідати.
— А чого святкують Різдво?
— Через те, що на світ з’явилося дитя, — відповідає гном.
— Тоді в нас подвійне свято, — каже тато. — Бо в нас з’явилося двоє дітей!
Потім він дивиться на Ніну та Кайна.
— Щасливого Різдва! — вигукує тато, підкидуючи капелюх до неба.
Тут прокидається джміль і летить за ним угору. 
25
Коли в усіх стала паморочитися голова від танців, щастя та їжі, вони лягають спати, а Буркотун тишком-нишком виходить з нори. Він нагрібає велику гору снігу і гарненько її утрамбовує. У місячному світлі та гора скидається на півмісяць, що дивиться із землі в небо.
Гном приносить відро води і поливає ним снігову гору. 
До ранку на тріскучому морозі вона береться кригою. Він прорубує в неї вхід і викидає надвір зайвий сніг так, щоб лишити тільки велетенське крижане склепіння. 
Потім Буркотун усюди запалює свічки.
Коли в нього все готове, він іде будити решту.
— Вставайте! — кричить він. — Починається заутреня!
— Заутреня? Що це таке? — питає Ніна.
— Найурочистіша мить, — пояснює Буркотун. — Треба спокійно сидіти в особливій будівлі. Не танцювати. Не їсти. Не обійматися без кінця-краю. Просто сидіти і тішитися, що на світі є діти. Добре було б мовчати. Можна хіба що співати. Покваптеся і візьміть з собою те, на чому будете сидіти. 
Усі беруть з собою стільці, ослінчики, подушки з трави та моху і йдуть до гномової крижаної будівлі.
— Ой! — вигукують вони.
А потім:
— Леле!
І знов:
— Дивовижно!
Бо нічого красивішого ніхто з них не бачив.
Крізь склепіння сяють зірки. А свічки сяють долі. Вони сидять усередині і тішаться тим, що на світі є діти.
Співають чорні дрозди. І вільшанки. І гуде джміль. А всі решта сидять тихо. Так вони сидять і радіють доти, доки сходить сонце і все крижане склепіння стає червоне.
Тоді Буркотун підводиться і скрадається до виходу.
— Ти повернешся наступного року? — питає Ніна.
— Можливо, — відповідає гном. А потім додає:
— А може, й ні.
Бо тієї миті він згадує про те, що він не хто-небудь, а Буркотун.

среда, 11 января 2023 г.

Голубая гортензия | Райнер Мария Рильке

Тонкий и чувственный стих Райнер Мария Рильке о красоте голубой гортензии.

Голубая гортензия

Как слой сухой зеленой краски в тигле,
шершава и суха её листва
за зонтиком цветов, чья синева
их не проникла — только к ним приникла,

как отражение, как пелена
рассеивающейся слёзной влаги,
и, как в старинной голубой бумаге,
в них есть лиловость,
серость, желтизна.

Как детский фартух
сношенный, любимый, —
застирана и выцвела она; —
Как этой жизни краткость ощутима!

Но вот голубизною обновленной
соцветий жизнь опять воскрешена,
и синь сияет пред листвой зеленой.

четверг, 4 августа 2022 г.

Стихи о лаванде

Стихотворение Красной Точки о лаванде и о том, как важно ценить нашу удивительную планету!

Лаванда

Лаванда пропитана цветом заката,
Спокойствием дышат цветы.
Рой пчёл торжествуя, играет кантату
Чаруя спонтанность мечты.

Лавандовый цвет уже сам эйфория,
Лиловый оттенок любви.
Сиреневый лекарь, почти терапия,
Урок созерцанья Земли.

среда, 27 июля 2022 г.

Лилии | Адам Аснык | Стихи про цветы для детей

Отрывок стихотворения "Лилии" польского поэта Адама Асыка. Перевод Ивана Бунина.

Лилии

Темной ночью белых лилий
Сон неясный тих.
Ветерок ночной прохладой
Обвевает их.

Ночь их чашечки закрыла,
Ночь хранит цветы
В одеянии невинной
Чистой красоты.
 

Васильки | Фёдор Сологуб | Стихи для детей короткие

Ностальгическое стихотворение об ушедшей весне и румяных васильках.

* * *

Васильки на полях ослезились росой, —

Васильки твоих глаз оросились слезой.

Пробежал ветерок по румяным цветам,

Пробежала улыбка по алым губам.

И улыбка, и слёзы, — и смех, и печаль,

Миновавшей весны благодатная даль!

Растрепанный воробей | Константин Паустовский

Удивительно волшебная сказка о храбрости маленького растрепанного воробья. В жизни всегда есть место для чуда!

Растрепанный воробей

На старых стенных часах железный кузнец ростом с игрушечного солдатика поднял молот. Часы щелкнули, и кузнец ударил с оттяжкой молотом по маленькой медной наковальне. Торопливый звон посыпался по комнате, закатился под книжный шкаф и затих.
Кузнец ударил по наковальне восемь раз, хотел ударить в девятый, но рука у него вздрогнула и повисла в воздухе. Так, с поднятой рукой, он и простоял целый час, пока не пришел срок пробить по наковальне девять ударов.
Маша стояла у окна и не оглядывалась. Если оглянешься, то нянюшка Петровна непременно проснется и погонит спать.
Петровна дремала на диване, а мама, как всегда, ушла в театр. Она танцевала в театре, но никогда не брала с собой туда Машу.
Театр был огромный, с каменными колоннами. На крыше его взвивались на дыбы чугунные лошади. Их сдерживал человек с венком на голове — должно быть, сильный и храбрый. Ему удалось остановить горячих лошадей у самого края крыши. Копыта лошадей висели над площадью. Маша представляла себе, какой был бы переполох, если бы человек не сдержал чугунных лошадей: они сорвались бы с крыши на площадь и промчались с громом и звоном мимо милиционеров.
Все последние дни мама волновалась. Она готовилась впервые танцевать Золушку и обещала взять на первый же спектакль Петровну и Машу. За два дня до спектакля мама вынула из сундука сделанный из тонкого стекла маленький букет цветов. Его подарил маме Машин отец. Он был моряком и привез этот букетик из какой-то далекой страны.
Потом Машин отец ушел на войну, потопил несколько фашистских кораблей, два раза тонул, был ранен, но остался жив. А теперь он опять далеко, в стране со странным названием «Камчатка», и вернется не скоро, только весной.
Мама вынула стеклянный букет и тихо сказала ему несколько слов. Это было удивительно, потому что раньше мама никогда не разговаривала с вещами.
— Вот, — прошептала мама, — ты и дождался.
— Чего дождался? — спросила Маша.
— Ты маленькая, ничего еще не понимаешь, — ответила мама. — Папа подарил мне этот букет и сказал: «Когда ты будешь в первый раз танцевать Золушку, обязательно приколи его к платью после бала во дворце. Тогда я буду знать, что ты в это время вспомнила обо мне».
— А вот я и поняла, — сказала сердито Маша.
— Что ты поняла?
— Все! — ответила Маша и покраснела: она не любила, когда ей не верили.
Мама положила стеклянный букетик к себе на стол и сказала, чтобы Маша не смела дотрагиваться до него даже мизинцем, потому что он очень хрупкий.
В этот вечер букет лежал за спиной у Маши на столе и поблескивал. Было так тихо, что казалось, все спит кругом: весь дом, и сад за окнами, и каменный лев, что сидел внизу у ворот и все сильнее белел от снега. Не спали только Маша, отопление и зима. Маша смотрела за окно, отопление тихонько пищало свою теплую песню, а зима все сыпала и сыпала с неба тихий снег. Он летел мимо фонарей и ложился на землю. И было непонятно, как с такого черного неба может слетать такой белый снег. И еще было непонятно, почему среди зимы и морозов распустились у мамы на столе в корзине красные большие цветы. Но непонятнее всего была седая ворона. Она сидела на ветке за окном и смотрела, не моргая, на Машу.
Ворона ждала, когда Петровна откроет форточку, чтобы проветрить на ночь комнату, и уведет Машу умываться.
Как только Петровна и Маша уходили, ворона взлетала на форточку, протискивалась в комнату, хватала первое, что попадалось на глаза, и удирала. Она торопилась, забывала вытереть лапы о ковер и оставляла на столе мокрые следы. Петровна каждый раз, возвратившись в комнату, всплескивала руками и кричала:
— Разбойница! Опять чего-нибудь уволокла!
Маша тоже всплескивала руками и вместе с Петровной начинала торопливо искать, что на этот раз утащила ворона. Чаще всего ворона таскала сахар, печенье и колбасу.
Жила ворона в заколоченном на зиму ларьке, где летом продавали мороженое. Ворона была скупая, сварливая. Она забивала клювом в щели ларька все свои богатства, чтобы их не разворовали воробьи.
Иной раз по ночам ей снилось, будто воробьи прокрались в ларек и выдалбливают из щелей кусочки замерзшей колбасы, яблочную кожуру и серебряную обертку от конфет. Тогда ворона сердито каркала во сне, а милиционер на соседнем углу оглядывался и прислушивался. Он уже давно слышал по ночам карканье из ларька и удивлялся. Несколько раз он подходил к ларьку и, загородившись ладонями от света уличного фонаря, всматривался внутрь. Но в ларьке было темно, и только на полу белел поломанный ящик.
Однажды ворона застала в ларьке маленького растрепанного воробья по имени Пашка.
Жизнь для воробьев пришла трудная. Маловато было овса, потому что лошадей в городе почти не осталось. В прежние времена — их иногда вспоминал Пашкин дед, старый воробей по прозвищу Чичкин, — воробьиное племя все дни толкалось около извозчичьих стоянок, где овес высыпался из лошадиных торб на мостовую.
А теперь в городе одни машины. Они овсом не кормятся, не жуют его с хрупом, как добродушные лошади, а пьют какую-то ядовитую воду с едким запахом. Воробьиное племя поредело.
Иные воробьи подались в деревню, поближе к лошадям, а иные — в приморские города, где грузят на пароходы зерно, и потому там воробьиная жизнь сытая и веселая.
«Раньше, — рассказывал Чичкин, — воробьи собирались стаями по две-три тысячи штук. Бывало, как вспорхнут, как рванут воздух, так не то что люди, а даже извозчичьи лошади шарахались и бормотали: «Господи, спаси и помилуй! Неужто нету на этих сорванцов управы?»
А какие были воробьиные драки на базарах! Пух летал облаками. Теперь таких драк нипочем не допустят…»
Ворона застала Пашку, как только он юркнул в ларек и не успел еще ничего выковырять из щели. Она стукнула Пашку клювом по голове. Пашка упал и завел глаза: прикинулся мертвым.
Ворона выбросила его из ларька и напоследок каркнула — выбранилась на все воробьиное вороватое племя.
Милиционер оглянулся и подошел к ларьку. Пашка лежал на снегу: умирал от боли в голове и только тихонько открывал клюв.
— Эх ты, беспризорник! — сказал милиционер, снял варежку, засунул в нее Пашку и спрятал варежку с Пашкой в карман шинели. — Невеселой жизни ты воробей!
Пашка лежал в кармане, моргал глазами и плакал от обиды и голода. Хоть бы склюнуть какую ни на есть крошку! Но у милиционера хлебных крошек в кармане не было, а валялись только бесполезные крошки табаку.
Утром Петровна с Машей пошли гулять в парк. Милиционер подозвал Машу и строго спросил:
— Вам, гражданочка, воробей не требуется? На воспитание?
Маша ответила, что воробей ей требуется, и даже очень. Тогда красное, обветренное лицо милиционера вдруг собралось морщинками. Он засмеялся и вытащил варежку с Пашкой:
— Берите! С варежкой. А то удерет. Варежку мне потом принесете. Я с поста сменяюсь не раньше чем в двенадцать часов.
Маша принесла Пашку домой, пригладила ему перья щеткой, накормила и выпустила. Пашка сел на блюдечко, попил из него чаю, потом посидел на голове у кузнеца, даже начал было дремать, но кузнец в конце концов рассердился, замахнулся молотком, хотел ударить Пашку. Пашка с шумом перелетел на голову баснописцу Крылову. Крылов был бронзовый, скользкий — Пашка едва на нем удержался. А кузнец, осердясь, начал колотить по наковальне — и наколотил одиннадцать раз.
Пашка прожил в комнате у Маши целые сутки и видел вечером, как влетела в форточку старая ворона и украла со стола копченую рыбью голову. Пашка спрятался за корзину с красными цветами и сидел там тихо.
С тех пор Пашка каждый день прилетал к Маше, поклевывал крошки и соображал, чем бы Машу отблагодарить. Один раз он принес ей замерзшую рогатую гусеницу — нашел ее на дереве в парке. Но Маша гусеницу есть не стала, и Петровна, бранясь, выбросила гусеницу за окно.
Тогда Пашка, назло старой вороне, начал ловко утаскивать из ларька ворованные вещи и приносить их обратно к Маше. То притащит засохшую пастилу, то окаменелый кусочек пирога, то красную конфетную бумажку.
Должно быть, ворона воровала не только у Маши, но и в других домах, потому что Пашка иногда ошибался и притаскивал чужие вещи: расческу, игральную карту — трефовую даму — и золотое перо от «вечной» ручки.
Пашка влетал с этими вещами в комнату, бросал их на пол, делал по комнате несколько петель и стремительно, как маленький пушистый снаряд, исчезал за окном.
В этот вечер Петровна что-то долго не просыпалась. Маше было любопытно посмотреть, как ворона протискивается в форточку. Она этого ни разу не видела.
Маша влезла на стул, открыла форточку и спряталась за шкафом. Сначала в форточку летел крупный снег и таял на полу, а потом вдруг что-то заскрипело. Ворона влезла в комнату, прыгнула на мамин стол, посмотрелась в зеркало, взъерошилась, увидев там такую же злую ворону, потом каркнула, воровато схватила стеклянный букет и вылетела за окно. Маша вскрикнула. Петровна проснулась, заохала и заругалась. А мама, когда возвратилась из театра, так долго плакала, что вместе с ней заплакала и Маша. А Петровна говорила, что не надо убиваться, может, и найдется стеклянный букетик — если, конечно, дура ворона не обронила его в снег.
Утром прилетел Пашка. Он сел отдохнуть на баснописца Крылова, услышал рассказ об украденном букете, нахохлился и задумался.
Потом, когда мама пошла на репетицию в театр, Пашка увязался за ней. Он перелетал с вывесок на фонарные столбы, с них — на деревья, пока не долетел до театра. Там он посидел немного на морде у чугунной лошади, почистил клюв, смахнул лапой слезинку, чирикнул и скрылся.
Вечером мама надела на Машу праздничный белый фартучек, а Петровна накинула на плечи коричневую атласную шаль, и все вместе поехали в театр. А в этот самый час Пашка по приказу Чичкина собрал всех воробьев, какие жили поблизости, и воробьи всей стаей напали на вороний ларек, где был спрятан стеклянный букет.
Сразу воробьи не решились, конечно, напасть на ларек, а расселись на соседних крышах и часа два дразнили ворону. Они думали, что она разозлится и вылетит из ларька. Тогда можно будет устроить бой на улице, где не так тесно, как в ларьке, и где на ворону можно навалиться всем сразу. Но ворона была ученая, знала воробьиные хитрости и из ларька не вылезала.
Тогда воробьи наконец собрались с духом и начали один за другим проскакивать в ларек. Там поднялся такой писк, шум и трепыхание, что вокруг ларька тотчас собралась толпа. Прибежал милиционер. Он заглянул в ларек и отшатнулся: воробьиный пух летал по всему ларьку, и в этом пуху ничего нельзя было разобрать.
— Вот это да! — сказал милиционер. — Вот это рукопашный бой по уставу!
Милиционер начал отдирать доски, чтобы открыть заколоченную дверь в ларек и прекратить драку.
В это время все струны на скрипках и виолончелях в театральном оркестре тихонько вздрогнули. Высокий человек взмахнул бледной рукой, медленно повел ею, и под нарастающий гром музыки тяжелый бархатный занавес качнулся, легко поплыл в сторону, и Маша увидела большую нарядную комнату, залитую желтым солнцем, и богатых уродок-сестер, и злую мачеху, и свою маму — худенькую и красивую, в стареньком сером платье.
— Золушка! — тихо вскрикнула Маша и уже не могла оторваться от сцены.
Там, в сиянии голубого, розового, золотого и лунного света, появился дворец. И мама, убегая из него, потеряла на лестнице хрустальную туфельку. Было очень хорошо, что музыка все время только то и делала, что печалилась и радовалась за маму, как будто все эти скрипки, гобои, флейты и тромбоны были живыми добрыми существами. Они всячески старались помочь маме вместе с высоким дирижером. Он так был занят тем, чтобы помочь Золушке, что даже ни разу не оглянулся на зрительный зал.
И это очень жаль, потому что в зале было много детей с пылающими от восторга щеками.
Даже старые капельдинеры, которые никогда не смотрят спектакли, а стоят в коридорах у дверей с пучками программок в руках и большими черными биноклями, — даже эти старые капельдинеры бесшумно вошли в зал, прикрыли за спиной двери и смотрели на Машину маму. А один даже вытирал глаза. Да и как ему было не прослезиться, если так хорошо танцевала дочь его умершего товарища, такого же капельдинера, как и он.
И вот, когда кончился спектакль и музыка так громко и весело запела о счастье, что люди улыбнулись про себя и только недоумевали, почему у счастливой Золушки на глазах слезы, — вот в это самое время в зрительный зал ворвался, поносившись и поплутав по театральным лестницам, маленький растрепанный воробей. Было сразу видно, что он выскочил из жестокой драки.
Он закружился над сценой, ослепленный сотнями огней, и все заметили, что в клюве у него что-то нестерпимо блестит, как будто хрустальная веточка.
Зал зашумел и стих. Дирижер поднял руку и остановил оркестр. В задних рядах люди начали вставать, чтобы увидеть, что происходит на сцене. Воробей подлетел к Золушке. Она протянула к нему руки, и воробей на лету бросил ей на ладони маленький хрустальный букет. Золушка дрожащими пальцами приколола его к своему платью. Дирижер взмахнул палочкой, оркестр загремел. Театральные огни задрожали от рукоплесканий. Воробей вспорхнул под купол зала, сел на люстру и начал чистить растрепанные в драке перья.
Золушка кланялась и смеялась, и Маша, если бы не знала наверное, никогда бы не догадалась, что эта Золушка — ее мама.
А потом, у себя в доме, когда погасили свет и поздняя ночь вошла в комнату и приказала всем спать, Маша сквозь сон спросила маму:
— Когда ты прикалывала букет, ты вспомнила о папе?
— Да, — ответила, помолчав, мама.
— А почему ты плачешь?
— Потому что радуюсь, что такие люди, как твой папа, бывают на свете.
— Вот и неправда! — пробормотала Маша. — От радости смеются.
— От маленькой радости смеются, — ответила мама, — а от большой — плачут. А теперь спи!
Маша уснула. Уснула и Петровна. Мама подошла к окну. На ветке за окном спал Пашка. Тихо было в мире, и крупный снег, что падал и падал с неба, все прибавлял тишины. И мама подумала, что вот так же, как снег, сыплются на людей счастливые сны и сказки.

вторник, 21 июня 2022 г.

Ромашки | Франтишек Грубин | Стихи о цветах

Теплое и летнее стихотворение чешского поэта Франтишека Грубина о ромашках.

Ромашки

Белые ромашки-сестрички,
У ромашек белые реснички.
Пляшут среди летнего луга.
До чего похожи друг на друга!
Мальчик-ветер в дудочку дует,
Он с ромашками польку танцует.
Потанцует, улетит ветер:
Мало ли ромашек на свете!