Веселое детское стихотворение Бориса Заходера о том, откуда дырки в сыре?! Ворона решила проблему, ликвидировав её на корню ))
Дырки в сыре
— Скажите,
Кто испортил сыр?
Кто в нем наделал
Столько дыр?
— Во всяком случае,
Не я! —
Поспешно хрюкнула
Свинья.
— Загадочно! —
Воскликнул Гусь. —
А га-гадать
Я не берусь!
Овца сказала, чуть не плача:
— Бе-е-зумно трудная задача!
Все непонятно, все туманно —
Спросите лучше
У Барана!
— Все зло — от кошек! — произнес,
Обнюхав сыр,
Дворовый пес. —
Как дважды два — четыре,
От них и дырки в сыре!
А Кот сердито фыркнул с крыши:
— Кто точит дырки?
Ясно — мыши!
Но тут Ворону бог принес.
— Ура!
Она решит вопрос.
Ведь, как известно,
У нее
На сыр
Особое чутье!
И вот поручено
Вороне
Проверить дело
Всесторонне...
Спеша раскрыть загадку дыр,
Ворона
Углубилась
В сыр.
Вот
Дырки
Шире, шире, шире...
А где же сыр?
Забудь о сыре!
Заголосил весь скотный двор:
— Разбой! Грабеж! Позор!
Взлетела на забор
Ворона
И заявила
Оскорбленно:
— Ну, это, знаете, придирки!
Вас
Интересовали
Дырки?
Так в чем же дело?
Сыр я съела,
А дырки —
Все! —
Остались целы!
На этом был окончен спор,
И потому-то
До сих пор,
Увы,
Никто не знает
В мире,
Откуда все же
Дырки в сыре!
Оригінал казки "Білосніжка і 7 гномів" — твір не для людей зі слабкими нервами. Але ми підготвували добру версію цієї історії, максимально наближену до справжньої.
У відео використовуються ілюстрації різних авторів і тому наша казка особливо цікава!
Ілюстрації: Trina Schart Hyman, Nancy Ekholm Burkert, Charles Santore, Наталя Фаттахова, Quentin Gréban, Benjamin Lacombe, Iban Barrenetxea, Касперська Марина, Manuela Adreani.
Білосніжка і сім гномів
Зимою, коли з неба спускався густий ватний сніг, молода королева шила і мріяла у вікна з рамою з чорного дерева. Замислившись, вона навіть не помітила, як проколола собі палець і крапля крові впала на підвіконня. Таким прекрасним їй здалося це поєднання, що вона подумала: «ах, якби у мене з'явилася дочка біла, як сніг, з червоними немов кров губами і локонами темними, як чорне дерево».
І незабаром її бажання збулося! У неї народилася дівчинка: білошкіра, з яскравими червоними губками і чорним волоссячком. Королева попросила назвати її Білосніжкою і незабаром померла.
Король одружився з іншою через рік. Горда зарозуміла жінка була впевнена, що ніхто не може зрівнятися з її красою.
А ще у неї було чарівне дзеркальце, з яким вона часто розмовляла:
— Люстерко, скажи, скоріше: хто на світі всіх миліше, всіх прекрасніше і біліше?
І дзеркальце незмінно відповідало:
— Ти, моя королева, прекрасніше за всіх на світі.
Вона йшла щаслива, тому що дзеркальце не вміло говорити неправду. Але на наступний день знову задавала йому те саме питання. І більше всього на світі вона боялася, що дзеркальце відшукає когось більш гарного.
А Білосніжка все підростала, ставала все красивішою...
І якось раз, коли королева знову запитала у дзеркальця:
— Люстерко, скажи, скоріше: хто на світі всіх миліше, всіх прекрасніше і біліше?
Дзеркальце відповіло їй:
— Ти, королева, тьмариш красою. Та Білосніжка гарніше собою.
Королеві стало недобре. Вона просто не вірила своїм вухам. І з того часу заздрість, немов бур'ян, стала розростатися в її серці... Незабаром королева ні спати, ні їсти більше не могла від злості і заздрощів.
І ось... Королева потайки покликала одного з підлеглих мисливців.
— Відведи Білосніжку в ліс і кинь її там.
Нема що робити. Повів мисливець Білосніжку в дрімучий ліс і залишив її там одну-однісіньку.
Дівчинці стало так моторошно, що вона кожен листочок на деревах оглядала і не знала, що робити... Стала бігти. Бігла по гострому камінню і крізь чагарники, минаючи диких звірів. Але залишилася ціла і неушкоджена. Ближче до вечора дісталася вона до якоїсь крихітної хатинки і зайшла в неї.
У цьому будиночку все було дуже маленьке, але чистеньке і гарненьке. Посеред кімнати стояв столик із сімома тарілочками, біля столу знаходилося сім ліжечок, прикритих свіжою постільною білизною.
Білосніжка була дуже втомлена і голодна. Вона трохи перекусила і прилягла на одне з ліжечок.
Коли настав глибокий вечір, повернулися в хатину її власники — семеро гномів, які в горах добували дорогоцінні метали. Запалили вони свої свічки, і коли в будиночку стало світло — побачили, що хтось тут похазяйнував.
Перший Гном сказав:
— Хтось сидів на моєму стільчику ...
А другий:
— Хтось поїв з моєї тарілочки...
Третій:
— Хтось з'їв шматочок від мого хліба...
четвертий:
— Хтось скуштував моєї їжі...
П'ятий:
— Хтось використовував мою вилку...
Шостий:
— І ножем моїм щось нарізав...
Сьомий:
— З чашечки моєї попив...
І тут один з гномів глянув на своє ліжко і побачив, що там дрімає Білосніжка. Друзі стовпилися біля неї і шепотіли від подиву: «Неймовірно! До чого це малятко гарненьке!» — і так зраділи її появі, що не стали турбувати її сон і залишили дівчинку відпочивати на ліжку.
Вранці, коли Білосніжка прокинулась і помітила гномів, вона сильно злякалася. Але вони поставилися до неї добро і ласкаво. І дівчинка розповіла їм свою сумну історію.
Гномики запропонували їй доглядати за хатиною, готувати їсти і бути в їх будиночку господинею. І Білосніжка погодилась. Так вони і зажили. Гномики вранці вирушали в гори на пошуки міді і золота, а коли ввечері поверталися — їх завжди чекала смачна гаряча вечеря.
На цілий день дівчинка залишалася одна. І гномики всякий раз попереджали її, щоб вона нікому не відкривала двері і не пускала до себе. Адже зла королева хитра і підступна... І напевно скоро дізнається місце, де Білосніжка знаходиться.
Так воно і вийшло. Королева-мачуха розраховувала, що з дівчинкою швидко розправляться дикі звірі. І тепер вона знову перша красуня на світі. Ось тільки дізналася вона від чесного дзеркальця, що Білосніжка жива і зараз гостить у гномиків.
Знову заздрість і злість стали закипати у серці мачухи... І знову їй захотілося позбутися ненависної падчерки. Тоді вона перевдягнулася в стару торговку, замаскувала обличчя — стала абсолютно невпізнанною і вирушила до хатини гномів.
Коли вона підійшла до будиночка, то постукала і крикнула:
— Недорогі всілякі дрібниці!
Білосніжка висунулася з вікна і запитала:
— Здрастуй, тітонька, що торгуєш?
— Чудові речі! Перший сорт. Шнурочки, стрічки всіх кольорів.
«Ну, цю продавщицю я точно можу пустити» — вирішила Білосніжка, відчинила двері і придбала шнурок.
— Мила, давай-но я допоможу тобі зашнуруватися охайніше.
Нічого поганого не підозрюючи, дівчинка повернулася до торговки спиною і дозволила затягнути на собі обновку. А та зробила це так міцно, що у Білосніжки перехопило подих, і вона впала на землю...
«Не будеш більше головною красунею!» — сказала зла королева і відправилася в зворотний шлях.
До чого ж злякалися ввечері гномики, коли побачили свою улюбленицю розпростертою на підлозі. Вони швидко розрізали шнурок, і бідолаха стала повільно приходити до тями. Коли Білосніжка повністю ожила, то розповіла, що з нею сталося.
— Ця стара продавщиця була твоєю мачухою... Більше ніколи не пускай в хатину нікого, крім нас — сказали гномики Білосніжці.
А королева, повернувшись додому побігла до люстерка і запитала:
— Люстерко, скажи, скоріш: хто на світі всіх миліш, всіх прекрасніш і біліш?
І дзеркальце відповіло їй:
— Ти, королева, тьмариш красою. Та Білосніжка гарніше собою.
Почувши це злісну мачуху аж пересмикнуло. Вона зрозуміла, що їй не вдалося розправитися з падчеркою. Тоді вона виготовила отруйний гребінь, знову переодягнулася, прийнявши вигляд ще однієї старої.
Коли вона підійшла до будиночка гномів, знову крикнула:
— Чудові товари! На будь-який смак! Обирай!
Білосніжка відкрила віконце і сказала:
— Ідіть своєю дорогою, мені заборонено кого-небудь пускати в хатину.
— А трохи подивитися товар — теж не можна? — запитала стара і дістала гребінь з отрутою. І так сподобався він Білосніжці, що вона знову відкрила двері.
Коли покупка відбулася, стара сказала:
— Дитятко, давай-но я зачешу тебе, як треба.
Наївна Білосніжка нічого поганого в цій пропозиції не відчула. Вона дозволила себе розчісувати, але як тільки гребінь торкнувся її волосся, його отрута подіяла, і дівчинка втратила свідомість.
— Тепер-то з тобою поквитались — сказала королева і відправилася до себе додому.
На щастя, це сталося ввечері, коли гномики поверталися додому. Як тільки вони побачили бездиханну Білосніжку, відразу стали її оглядати, знайшли і викинули отруйний гребінь.
Поступово дівчинка схаменулася і розповіла все, що з нею сталося. Тоді гномики ще раз попередили її і пояснили, що це була не торговка, а її злобна мачуха.
Тим часом задоволена королева повернулася до люстерка і запитала:
— Люстерко, скажи, скоріше: хто на світі всіх миліше, всіх прекрасніше й біліше?
І дзеркальце відповіло їй:
— Ти, королева, тьмариш красою. Та Білосніжка гарніше собою.
Коли мачуха це почула, вона просто затряслася від люті.
— Білосніжка повинна бути мертвою! — закричала вона.
А потім зникла в потаємній кімнаті, про яку ніхто, крім неї не знав. І там виготовила прекрасне наливне яблучко. Воно було дуже апетитним, але відкусивши від нього шматочок — наступала смерть, настільки воно було отруйне.
Цього разу королева стала бідною селянкою і пішла до хатини гномів.
Коли дісталася, то постукала в двері.
— Вибачте, але я не можу вас пустити. Мені семеро гномів не дозволяють. — сказала Білосніжка.
— Нічого, душа моя. Я тобі і так одне яблучко подарую.
— Вибачте, але я не можу нічого прийняти.
— Чому ж? Невже думаєш, що яблуко отруєне? Так я його розділю навпіл: рум'яну половиночку — тобі, решту — мені.
А яблучко так було підступно виготовлено, що лише рум'яна його половинка містила отруту...
Білосніжці страшенно захотілося спробувати чудесного яблука. І, бачачи, що селянка спокійно їсть свою половинку, вона прийняла з її рук другу отруйну його частину. Як тільки дівчинка надкусила яблуко — миттєво впала мертва.
А злобна мачуха поспішила в королівство до люстерка. І коли вона його запитала:
— Люстерко, скажи, скоріше: хто на світі всіх миліше, всіх прекрасніше й біліше?
Дзеркальце нарешті відповіло:
— Ти, моя королева, прекрасніше за всіх на світі.
Тепер тільки вгамувалося бридке серце мачухи.
А гномики, повернувшись додому, довго шукали причину загибелі Білосніжки: розшнуровували їй плаття, розчісували волосся, обмивали водою — але нічого не допомагало.
Довго горювали вони над своєю подругою. А потім змайстрували кришталеву труну, поклали туди Білосніжку і віднесли на найвищу вершину гори. З того дня один з гномів завжди стеріг її спокій. Минуло багато років, здавалося, що Білосніжка всього лише спить. Дівчинка залишалася білою, як сніг, з червоними ніби кров губами і локонами темними, як чорне дерево.
Одного разу прекрасний принц проїжджав повз гори на коні і побачив Білосніжку в кришталевій труні. Так красива була дівчина, що він закохався без пам'яті.
— Дозвольте мені відвезти Білосніжку до свого палацу. Я особисто буду оберігати її сон. Не зможу більше жити без неї, — просив він гномиків.
Зглянулися добрі гноми, вислухавши гарячу мову принца, і вручили йому бездиханну Білосніжку.
Слуги молодого королевича взялися нести труну з тілом дівчини, але один з них випадково оступився за гілку. Хода похитнулася і від цього струсу вивалився шматочок отруєного яблука з горла Білосніжки.
— Що ж це таке? Де я? — скрикнула дівчина, прокинувшись.
— Дорога, ви зі мною. Ви тепер назавжди зі мною — відповів прекрасний принц — Ви наймиліша, найкрасивіша дівчина на всьому білому світі! Ви поїдете в замок мого батька і будете моєю дружиною?
Білосніжка погодилась і вирушила з ним. Незабаром зіграли весілля. На яке не забули запросити і злісну мачуху. Перед святом королівна вирішила пересвідчитися, що вона гарніше всіх на світі, і вона звернулася до люстерка:
— Люстерко, скажи, скоріше: хто на світі всіх миліше, всіх прекрасніше й біліше?
І дзеркальце відповіло їй:
— Ти, королева, тьмариш красою. Та Білосніжка гарніше собою.
Від злості серце жорстокої мачухи зупинилося, і вона померла.
Зажили з тих пір прекрасна Білосніжка з молодим принцом щасливо! І часто їздили в гості до добрих гномиків, брали з собою своїх діток. Адже всі були справжніми вірними друзями!
Памятник Воину-освободителю находится берлинском Трептов-парке. Он является заключительной частью триптиха, состоящего также из монументов «Тыл — фронту» в Магнитогорске и «Родина-мать зовёт!» на Мамаевом кургане в Волгограде.
Подразумевается, что меч, выкованный на берегу Урала, потом был поднят Родиной-матерью в Сталинграде и опущен после Победы в Берлине.
Памятник в Берлине
Это было в мае, на рассвете.
Нарастал у стен рейхстага бой.
Девочку немецкую заметил
Наш солдат на пыльной мостовой.
У столба, дрожа, она стояла,
В голубых глазах застыл испуг.
И куски свистящего металла
Смерть и муки сеяли вокруг.
Тут он вспомнил, как прощаясь летом
Он свою дочурку целовал.
Может быть отец девчонки этой
Дочь его родную расстрелял.
Но тогда, в Берлине, под обстрелом
Полз боец, и телом заслоня
Девочку в коротком платье белом
Осторожно вынес из огня.
И, погладив ласковой ладонью,
Он её на землю опустил.
Говорят, что утром маршал Конев
Сталину об этом доложил.
Скольким детям возвратили детство,
Подарили радость и весну
Рядовые Армии Советской
Люди, победившие войну!
И в Берлине, в праздничную дату,
Был воздвигнут, чтоб стоять века,
Памятник Советскому солдату
С девочкой спасенной на руках.
Он стоит, как символ нашей славы,
Как маяк, светящийся во мгле.
Это он, солдат моей державы,
Охраняет мир на всей земле.
Трогательное стихотворение для детей и взрослых об уставшей и мечтательной лошади.
Печальная лошадь
Однажды я вышел на людную площадь
И рядом увидел печальную лошадь.
Средь шума и смеха, тиха и бледна,
С букетом фиалок стояла она.
И я, поклонившись, шепнул ей:
— Простите.
Ответьте, прошу,
отчего вы грустите?
Сегодня ведь праздник, а в праздник
всегда
Обида не в счет и беда - не беда!
Печальная лошадь, вздохнув, отвечала:
— Я нынче впервые на площадь попала.
В обычные дни я ее обхожу —
До ночи тележку с дровами вожу.
Но я вдруг решила не жить из-под палки —
Ушла от тележки, купила фиалки
И в новом пальто, позабыв про дела,
Взяла и сегодня на площадь пришла.
Мне б очень хотелось дождаться салюта,
Но только салюта все нет почему-то...
Как жаль, ведь пора за тележкой идти —
мне нужно вернуться домой к девяти.
Не скоро на площадь я выберусь снова,
Все буду работать и ждать выходного,
И, может быть, снова салют пропущу...
Вам ясно теперь, отчего я грущу?
Что мог я сказать? И что толку в ответе,
Раз лошади плохо живется на свете?...
Хотел я уйти. Распрощался. И тут
над площадью с грохотом вспыхнул салют.
И будто за все ожиданья подарок,
Салют был прекрасен и сказочно ярок.
Счастливая лошадь, а с ней детвора
В восторге кричали: "Салюту — ура!"
Пусть кто-то, услышав, не сдержит насмешки.
Рассказ мой для тех, кто устал от тележки,
Рассказ для того, кто тележку везет, —
Пускай же хоть в сказке ему повезет.
Как-то ночью отправились мы с товарищами в разведку. Темень, дорога незнакомая. Ветер всё время шелестел листвой. Нам приходилось часто останавливаться и прислушиваться: боялись, как бы неожиданно не наткнуться на врага.
Но не убереглись. Только вышли из лесу и десяти шагов не сделали по поляне, как вдруг:
— Хальт!
Мы бросились назад, а фашисты нам вслед из пулемётов да из автоматов. Пули, как мухи, зажужжали возле ушей.
Шагов на сто ушли мы от врага, уже думали, что опасность миновала. И тут-то меня словно палкой ударили по ноге. Я упал. Попробовал было подняться и не смог. Вражеская пуля пробила ногу.
Опершись на плечо товарища, я кое-как проковылял на одной ноге с полкилометра. Идти дальше не было сил. Ещё с километр товарищ пронёс меня на спине. А больше ни я, ни он двигаться были не в состоянии.
Мы заползли в густой кустарник.
— Что ж, — говорю я, — возвращайся в отряд, а я останусь.
— А если фашисты по следу пойдут? — тревожно посмотрел на меня друг.
— Ничего не поделаешь — буду отбиваться, пока хватит патронов...
— А потом?
— А потом? Что ж, потом...
Я не договорил. И так всё было понятно.
Товарищ не хотел оставлять меня одного. Только удостоверившись, что враги больше нас не преследуют, он отправился в партизанский отряд.
Я остался ждать.
Прошёл день. Миновала ночь. Мучила боль в ноге, и пронизывала густая холодная осенняя изморось. А тут ещё стал донимать голод и особенно жажда, Я весь горел и мог бы выпить не ковш, а думается, целое ведро воды, но воды не было ни капли. Изморось только пропитала влагой одежду и землю, на которой я лежал, беспомощно распластавшись, но пить было нечего.
Я знал, что мой друг вернётся с партизанами не раньше, чем дня через четыре. А мне казалось, что сил не хватит прожить ещё и день.
На рассвете неподалёку от меня что-то зашелестело листьями. Я только крепче сжал автомат — подняться не было сил. Прислушался. Хрустнула сухая ветка, ещё явственнее послышался шорох. Я понял — это не человек. Верно, зверюшка какая-нибудь.
И не ошибся. Шагах в двух от меня пробежал круглый, встопорщенный ёж. На иголках у него я заметил какие-то зеленоватые шарики.
Ёж пробрался под густой куст и долго там копошился, хозяйничал. Немного погодя он вышел из-под куста и отправился куда-то по своим делам.
Я догадался, что под кустом у ёжика жильё.
Подтягиваясь на локтях, добрался до куста. Действительно, там была у ежа кладовая.
Первыми попались мне под руку дикие лесные груши.
Пришлось взять с десяток грушек, хоть и не хотелось обижать работягу-ежа. Поев, я почувствовал себя немного лучше и был очень благодарен ёжику.
Скоро ёжик опять вернулся с добычи. Он был весь разукрашен лесными грушками. С минуту удивлённо глядел на меня из-под насупленных бровей, потом направился к своему тайнику. Выйдя оттуда, опять взглянул на меня маленькими глазками. Ёжик, верно, не заметил пропажи, а может, не рассердился на меня за свои грушки.
Весь день и всю ночь ёжика не было. Я решил, что он больше не вернётся к своей кладовой. Но на рассвете ёжик снова пришёл с тремя яблоками, наколотыми на иголки. Подошёл совсем близко ко мне, фыркнул. Мне показалось, что это он пригласил меня полакомиться яблочками. Я охотно принял подарок щедрого друга.
То же было и на следующий день. Ёжик словно подрядился снабжать меня едой — приносил то яблоки, то груши.
Наконец пришли партизаны. Ёжика в это время не было дома. Меня положили на носилки и понесли. Шли лесом. Забывая о боли, я всё время всматривался в кусты. Очень хотелось ещё раз увидеть щедрого ёжика, который так гостеприимно принимал меня в лесу и спас от голода.
Тема Великой Отечественной войны сложная и очень важная для каждого. Рассказы Збанацкого, украинского и советского писателя, командира партизанского соединения имени Щорса, аккуратно знакомят детей с этой непростой темой.
Сластёнка
Шуструю пышнохвостую белочку звали Сластёнка.
Прожила она в партизанском отряде всю зиму. А попала к нам ранней осенью маленьким смешным бельчонком.
Было это так. Фашисты задумали двинуть на партизан танки. Узнав об этом, вышли мы на все те дороги, где вражеские машины могли пройти. Самые мощные дубы и сосны валили на землю, преграждая танкам путь.
В одной из этих сосен было небольшое дупло. Там жила старая белка с бельчатами. Когда сосна упала на дорогу, белка убежала из своего домика, а следом за ней выполз маленький перепуганный бельчонок. Не успел он спрятаться обратно, как кто-то из партизан схватил его в руки.
Я взял маленькую белочку к себе в землянку, и зверёк скоро привык к новой обстановке. Спала белочка в моей шапке. Охотно прыгала ко мне, брала из рук еду.
Больше всего любила белочка сахар, и за это её прозвали Сластёнкой.
Только войдёшь, бывало, в землянку и позовёшь тихонько: «Сластёнка!» — белочка сразу высунет из шапки свою маленькую мордочку с чёрными блестящими глазками да так и замрёт.
Крикнешь ещё раз: «Сластёнка!» — и она уже на плече.
Возьмёшь на ладонь кусочек сахару — Сластёнка на ладони. Схватит сахар передними лапками — и в рот. Потом переберётся опять на плечо. Ты пишешь или разговариваешь с товарищами — Сластёнке и дела нет. Сидит себе и грызёт сахар. Крошечки не уронит, всё подберёт.
Белочка часто отправлялась на прогулку. Пока была ещё совсем маленькой, дальше высокой сосны, что росла возле нашей землянки, не ходила. Побегает, побегает по сосне, сорвёт шишечку — и шмыг в землянку! А как подросла, стала по всему лагерю разгуливать. Только к вечеру домой. Скок на плечо, фыркает, хвостиком трясёт — сахару просит.
Когда наступила весна, сошёл снег, земля покрылась травой и зазеленели деревья, Сластёнка как-то вечером не вернулась домой. Была она уже в то время не маленьким смешным бельчонком, а настоящей взрослой белкой.
— Сбежала наша Сластёнка, — вздыхал начальник штаба. — Некому будет в моих бумагах порядок наводить.
Белочка и в самом деле любила хозяйничать в землянке. Стоило только по забывчивости оставить что-нибудь на столе — непременно всё это окажется в моей смушковой шапке.
Но дня этак через четыре, а может, и через пять белочка прибежала домой. Её трудно было узнать: хвостик чуть не весь облез, на боках висели клочья белёсой зимней шерсти. Белочка линяла.
Да, теперь, когда всё вокруг жило, цвело и пело, когда в наши леса пришла чудесная, молодая красавица весна, не смогла Сластёнка усидеть в землянке. Не смогла, хоть и очень скучала без нас, и особенно, верно, хотелось ей полакомиться сахаром.
На другой день белочка опять пропала и теперь уже не вернулась.
Шли дни, недели, месяцы. Постепенно все забыли про нашу милую баловницу. Только иногда тихими вечерами, если не было боёв, вспомнит кто-нибудь в разговоре: «Где-то теперь наша Сластёнка?..»
Как-то пришлось нам с боем отступать под натиском крупных сил противника. Шли редкой цепочкой через большой сосновый бор. Это было далеко от нашего зимнего лагеря.
От усталости и бессонных ночей я едва плёлся, опустив голову. И вдруг почувствовал лёгкий толчок. Я вздрогнул, оглянулся и увидел, как с моего плеча прыгнула на дерево красная пышнохвостая белочка. Распласталась по стволу головкой вниз, хвостиком кверху и не сводит с меня глаз.
Белочка эта сразу напомнила мне нашу Сластёнку.
— Сластёнка! — тихо позвал я.
Белочка подняла головку, какое-то мгновение словно колебалась, потом красной стрелой пронеслась по воздуху, и вот она у меня на плече.
— Сластёнка! — взволнованно сказал я и нежно погладил её рыжую пушистую шубку.
Только на этот раз, к сожалению, у меня в кармане не нашлось и крошки сахару. Четыре дня вели мы ожесточённые бои с врагом и сами давно не имели во рту и маковой росинки.
