Осінні казки Василя Сухомлинського | Аудіоказки про осінь | Казка про ос...

Образні, сповнені любові до рідного краю казки Василя Сухомлинського нікого не залишають байдужими! Зміст: 00:00 — Осінні сни клена 01:36 — Як Їжачок готувався до зими 03:23 — Яблуко в осінньому саду 05:16 — Як починається осінь 06:58 — Осінь принесла золотисті стрічки 08:04 — Дід Осінник 09:23 — Де беруться срібні павутинки 10:35 — Восени пахне яблуками 11:38 — Білі полотна 12:41 — Ластівки прощаються з рідним краєм 14:26 — Відлітають лебеді 15:41 — Осінній день у лісі 16:57 — Куди летять ластівки

Осінні сни клена

Ми пішли до лісу подивитись на осіннє вбрання дерев. Зупинились біля високого клена. Посідали. Яка краса відкрилася перед нами! стоїть клен у яскравому барвистому вбранні, а листочки ж ні затремтять, ні зашепотять.

— Дивіться, діти: клен спить. І сниться йому все, що бачив од весни до весни. Ось жовтий листочок — мов золота кульбабка. Весною клен був зачарований її красою. Запам’ятав. А як заснув, то й пригадав весну — листочок і пожовтів.

А там, бачите, листочок — мов ранкова зоря — рожевий і ласкавий. а цей — як вечірня заграва на вітряний день.

На цій гілочці — яскравий і красивий, немов крило вивільги. Мабуть, сиділа колись тут вивільга, а зараз приснилося кленові її крило.

Ми принишкли й милувалися красою. Усі наче боялися потривожити чарівний сон клена.

Як Їжачок готувався до зими

В лісі жив Їжачок. Змайстрував він собі хатинку в дуплі старої липи. Тепло там, сухо.

Ось наступила осінь. Падають жовті листочки з дерев. Незабаром і зима прийде.

Почав Їжачок готуватися до зими. Пішов в ліс, наколов на свої голочки сухого листя. Приніс до своєї хатинки, розстелив його, стало ще тепліше.

Знову пішов в ліс Їжачок. Назбирав грушок, яблук, шипшини. Приніс на голочках в хатинку і склав у куточку. Ще раз пішов Їжачок в ліс. Знайшов грибочки, висушив і теж склав в куточку.

Тепло і затишно Їжачкові, а одному так сумно. Захотілось знайти товариша. Пішов в ліс, зустрів Зайчика. Але не хоче зайчик іти в хатинку Їжачка. І сіра Мишка не хоче, і Ховрашок. Тому, що у них свої нірки є.

Зустрів Їжачок Цвіркуна. Сидить Цвіркун на стеблі, тремтить від холоду.

— Іди до мене жити! — запросив звірок його. 

Пострибав Цвіркун до Їжачка. Взимку Їжачок Цвіркунові казки розповідав, а Цвіркун пісні співав.

Яблуко в осінньому саду

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч з жовтим лист ком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

— Як воно тут збереглося? — з подивом запитала Оля.

— Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:

— Хай тобі буде яблуко, Ніно...

Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:

— Хай тобі буде яблуко, Олю...

Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

Віддали їй яблуко.

В маминих очах сяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.

Як починається осінь

Осінь — дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня — Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне. Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою піднімається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь. Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть. Любить Осінь заходити в садки. Доторкнеться до яблуні — яблука жовтіють. А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах. Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце — світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки.

Осінь принесла золотисті стрічки

Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелені коси. Віє вітер, розчісує їх. Тихо шелестять листям берези. То вони про щось розмовляють.

Однієї ночі стало холодно. На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь. Принесла їм золотисті стрічки. Вплели берези стрічки в зелені коси. Зійшло сонце. 

Розтопило кристалики льоду. Подивилося сонце на берези й не впізнало їх — у зелених косах золоті стрічки. Сміється сонечко, а берези сумують.

Дід Осінник

У темному лісі живе дід Осінник. Він спить на сухому листі й сторожко прислухається до співу пташок. Як тільки почує сумну пісню журавлів — курли-курли! — підводиться й каже:

— Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.

Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер... Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві. — Осінній туман,— кажуть люди. Їм і невтямки, що це борода діда Осінника.

Де беруться срібні павутинки

Сидить старенька бабуся на сонці. А сонечко осіннє не пече, а тільки гріє ласкаво. Дивиться бабуся — в повітрі пливуть срібні павутинки. «Звідки вони пливуть, де вони беруться?» — питається бабусі внуча. А бабуся розповідає про ткача-павука. На високій тополі, що стоїть над шляхом, живе ткач-павучок. Сидить високо-високо, аж під самою хмарою. Ось як пливе біла хмаринка над тополею, то з неї сиплеться пух. Падає пух на тополю, а павучок ловить його й ловить. І пряде з пушинок тонесенькі ниточки. З ниточок тче собі гніздечко. А зайві ниточки падають із тополі й летять-летять.

Восени пахне яблуками

Тихий осінній день. У яблуневому саду літають джмелі. Ось вони помітили яблуко, що впало з дерева і лежить на землі. З яблука тече солодкий сік. Обліпили яблуко джмелі. Зайшло сонце. А в саду пахнуть яблука, нагріті сонцем. Десь заспівав цвіркун. Коли це з яблуні на землю впало яблуко — гуп... Цвіркун замовк. Пролетів сполоханий птах. Десь за лісом у нічному небі спалахнула зірка. Знову заспівав цвіркун.

Уже й місяць виплив на небо, а яблука пахнуть гарячим сонцем.

Білі полотна

Це було восени. Світили зорі. Тихо стояв ліс. Заснули пташки. Перед самим світанком прийшла до лісу бабуся Морозиха. Принесла білі полотна, розіслала на зеленій траві. Забіліли галявини, аж посвітлішало в лісі. Сіра сова думала, що вже ранок, та й заховалася під сучок. Зачервоніло небо на сході. Зійшло сонечко. Де ж поділися білі полотна? Немає. Блищать на траві срібні крапельки роси. Де ж бере бабуся Морозиха стільки білих полотен? Чи принесе вона їх і цієї ночі? І хто їх тче — білі полотна.

Ластівки прощаються з рідним краєм

Багато років під стріхою однієї хатини жили ластівки. Весною вони повертались з вирію, ластів’ят виводили, а восени відлітали в теплі краї. У хатині жили батько й мати, була в них дівчинка Оленка. Вона з нетерпінням чекала теплого весняного дня, коли з’являються ластівки. Це було для Оленки справжнім святом. Улітку дівчинка любила дивитись, як ластівки годують пташенят, вкладаються спати.

А восени, коли вони відлітали, Оленці ставало сумно: мовби розлучалася з дорогими друзями.

За кілька днів до відлітання ластівки збиралися великою зграєю, сідали на телефонних дротах напроти двору й довго там сиділи. Оленці здавалося, що ластівки сумують. Вона прислухалась до їхнього тривожного щебетання й думала: «Чому це вони так довго сидять?»

І маму спитала:

— Чому?

— Вони прощаються з рідною землею. Бо дорога до теплого краю далека й важка.

Оленка підходила до зграйки ластівок, що сиділи на дротах. Їй дуже хотілося, щоб ластівки і з нею попрощалися.

Відлітають лебеді

Тихий осінній вечір. Сіло за гору сонечко. Небо на заході пурпурове — завтра буде вітер. А сьогодні тихо-тихо. Коли це з-за лісу лунає тривожний крик: «Курли, курли...» Високо в небі летить зграя лебедів. Чого вони курличуть так тривожно? Здається, вони щось забирають із рідної землі. Пригадалась мені казка, що її розповіла бабуся: коли відлітають лебеді, вони своїми крильми сіють на землі печаль. Я вдивляюся в зграю, що летить. На тонких лебединих крилах грають пурпурові відблиски вечірньої заграви. Хіба печаль пурпурова? Вона ж блакитна, бузкова, як високі могили в степу. — А коли повертаються лебеді, що вони тоді сіють крильми?

Осінній день у лісі

Осіннього дня ми пішли всім класом до лісу. Був теплий сонячний день. Галявини були вже вкриті жовтим листям. Це тільки здалеку килим здавався жовтим. А коли ми прийшли на галявину, то побачили, що цей килим барвистий. Там і багряні, й червоні, і світло-жовті, й коричневі листки. Десь далеко-далеко чувся стукіт: тук, тук, тук. То стукав дятел. І ще чули ми якийсь дивний спів: щось ніби бриніло, немов десь далеко-далеко хтось грав на дивній скрипці. Бриніло ніби десь у глибині лісу, а може, й під землею. Що ж воно таке?

Довго ми прислухалися, але не могли збагнути, що то за музика. А коли перейшли глибше в ліс, музика стала виразніша, й ми зрозуміли: то дзвонить струмок у яру.

Куди летять ластівки

Восени ластівки сідають довгим разочком на телеграфні дроти й тихенько щебечуть. Вони про щось радяться. І все поглядають на зелений луг і на обрій.

Жовтіє трава в лузі. Довшають ночі. Сонечко пізніше сходить і раніше заходить. Летять срібні павутинки. А з-за лісу, з-за пралісу йде бабуся Зима, біла хуртовина, а за нею — Дід Мороз. Пора у вирій.

Порадились та й полетіли. В далекий-далекий теплий край. Там теплі озера й зелені береги. Там квітнуть великі яскраві квіти, немов соняшники. Чому ж вони сумують? Бо там не рідна сторона.

Осенние сказки Василия Сухомлинского | Аудиосказки про осень

Есть такой термин "воспитание красотой". Когда детей специально ничему не учат, но показывают им восхитительные вещи. Они невольно впитывают художественность окружающего их мира. Произведения Василия Сухомлинского удивительно живописны! В сборнике собрано 13 осенних сказок: 00:00 — Осенние сны клена 01:19 — Как Ежик готовился к зиме 02:51 — Яблоко в осеннем саду 04:24 — Как начинается осень 05:54 — Осень принесла золотистые ленты 06:51 — Дед Осенник 07:57 — Откуда берутся серебряные паутинки 09:02 — Осенью пахнет яблоками 09:56 — Белые полотна 10:55 — Ласточки прощаются с родным краем 12:24 — Улетают лебеди 13:27 — Осенний день в лесу 14:35 — Куда летят ласточки

Осенние сны клена

Мы пошли в лес посмотреть на осеннее убранство деревьев. Остановились у высокого клена. Присели. Какая красота открылась нам! Стоит клен в ярком красочном наряде, а листочки не дрожат и не шепчут. Смотрите, дети: клен спит. И снится ему все, что видел он от весны до весны. Вот желтый листочек — как золота одуванчик. Весной клен был очарован его красотой. Запомнил. А когда заснул, вспомнил весну — листочек и пожелтел.

А там, видите, листочек — как утренняя заря — розовый и ласковый. А этот — как вечерний закат на ветреный день.

На этой веточке — яркий и красивый, словно крыло иволги. Возможно, сидела когда-то здесь иволга, а сейчас приснилось клену ее крыло.

Мы притихли и любовались красотой. Все будто боялись потревожить волшебный сон клена.

Как Ежик готовился к зиме

В лесу жил Ежик. Смастерил он себе домик в дупле старой липы. Тепло там, сухо.

Вот наступила осень. Падают желтые листочки с деревьев. Вскоре и зима придет.

Начал Ежик готовиться к зиме. Пошел в лес, наколол на свои иголочки сухих листьев. Принес к своей избушке, расстелил их, стало еще теплее.

Опять пошел в лес Ежик. Собрал груш, яблок, шиповника. Принес на иголочках в избушку и оставил в уголочке. Еще раз пошел Ежик в лес. Нашел грибочки, высушил и тоже сложил их.

Тепло и уютно Ежику, а одному так грустно. Захотелось найти товарища. Пошел в лес, встретил Зайчика. Но не хочет зайчик идти в избушку Ежика. И серая Мышка не хочет, и Суслик. Потому что у них свои норки есть.

Встретил Ежик Сверчка. Сидит Сверчок на стебле, дрожит от холода.

— Иди ко мне жить! — пригласил его зверек.

Попрыгал Сверчок к Ежику. Зимой Ежик сверчку сказки рассказывал, а Сверчок песни пел.

Яблоко в осеннем саду

Поздней осенью маленькие близняшки Оля и Нина гуляли в яблоневом саду. Был тихий солнечный день. Почти все листья с яблонь опали и шуршали под ногами. Только кое-где на деревьях остались пожелтевшие листочки.

Девочки подошли к большой яблоне. Рядом с желтым листком они увидели на ветке большое румяное яблоко.

Оля и Нина вскрикнули от радости.

— Как оно здесь сохранилось? — с удивлением спросила Оля.

— Сейчас мы его сорвем, — сказала Нина и сорвала яблоко. Каждой хотелось подержать его в руках.

Оле хотелось, чтобы яблоко досталось ей, но она стеснялась высказать это желание, а потому сказала сестре:

— Пусть тебе будет яблоко, Нина...

Нине хотелось, чтобы яблоко досталось ей, но она стеснялась признаться в этом. И сказала:

— Пусть тебе будет яблоко, Оля...

Яблоко переходило из рук в руки, девочки не могли прийти к согласию. И вот им обеим пришла в голову одна и та же мысль: они прибежали к маме радостные, взволнованные.

Отдали ей яблоко.

В маминых глазах сияла радость.

Мама разрезала яблоко и дала девочкам по половинке.

Как начинается осень

Осень — дочка Деда Мороза. Старшая дочка, потому что есть еще у него младшая дочь — Лето. У Осени косы украшены пшеничными колосками и красными ягодками калины. Ходит Осень по лугам, берегам. Где вздохнет, там холодом повеет. Любит Осень ночами сидеть на берегу пруда. А утром над водой поднимается седой туман и долго не расходится. Вот и начинается Осень. Боятся Осени птички. Как только увидят ее ласточки, слетаются и о чем-то тревожно советуются. А журавли поднимаются высоко в небо и тревожно курлыкают. Любит Осень заходить в сады. Прикоснется к яблоне — яблоки желтеют. А дятлы радуются, встретившись с Осенью: громко щебечут, перелетают с места на место, ищут пищу на деревьях. Сегодня теплый, солнечный день. Низко стоит солнце — светит, но не слишком греет. Села старшая дочь Деда Мороза под стогом сена, расплетает косу, греется. Поет песню о серебряных паутинках.

Осень принесла золотистые ленты

Растут над прудом две березы. Стройные, высокие, белокорые. Опустили березы зеленые косы. Дует ветер, расчесывает их. Тихо шелестят листьями березы. Так они о чем-то разговаривают.

Однажды ночью стало холодно. На траве заблестели белые кристаллики льда. Пришла к березам осень. Принесла им золотистые ленты. Вплели березы ленты в зеленые косы. Взошло солнце.

Растопило кристаллики льда. Посмотрело солнце на березы и не узнало их — в зеленых волосах золотые ленты. Смеется солнышко, а березы грустят.

Дед Осенник

В темном лесу живет дед Осенник. Он спит на сухих листьях и осторожно прислушивается к пению птиц. Как только услышит печальную песню журавлей — курлы-курлы! — встает и говорит:

— Пришла моя пора. Улетают в теплые края журавли.

Выходит тогда из леса дед Осенник, седой, в сером плаще. Где пройдет, там листья желтеют и падает на землю. Выходит на опушку, садится, склонившись на дуб, и тихо что-то поет. Это не песня, а осенний ветер... Когда дед поет, его борода растет, развивается на ветру. Вот она уже протянулась на луга. И луга стали седые.

— Осенний туман, — говорят люди. Им и невдомек, что это борода деда Осенника.

Откуда берутся серебряные паутинки

Сидит старушка на солнце. А солнышко осеннее не обжигает, а только греет ласково. Смотрит бабушка — в воздухе плывут серебряные паутинки. «Откуда они плывут, откуда берутся?» — спрашивает у бабушки внучка. И бабушка рассказывает про ткача-паучка. На высоком тополе, который стоит у дороги, живет ткач-паучок. Сидит высоко-высоко, под самым облаком. Вот когда плывет белая тучка над тополем, с нее сыплется пух. Падает пух на тополь, а паучок ловит его и ловит. И прядет из пушинок тоненькие ниточки. Из ниточек себе гнездышко. А лишние ниточки падают с тополя и летят-летят.

Осенью пахнет яблоками

Тихий осенний день. В яблоневом саду летают шмели. Вот они заметили яблоко, которое упало с дерева и лежит на земле. Из яблока течет сладкий сок. Облепили яблоко шмели. Зашло солнце. А в саду пахнут яблоки, нагретые солнцем. Где-то запел сверчок. Вдруг с яблони на землю упало яблоко — хлоп... Сверчок замолчал. Пролетела испуганная птица. Где-то за лесом в ночном небе вспыхнула звезда. Снова запел сверчок.

Уж месяц поднялся на небо, а яблоки пахнут горячим солнцем.

Белые полотна

Это было осенью. Светили звезды. Тихо стоял лес. Заснули птички. Перед самым рассветом пришла в лес бабушка Морозиха. Принесла белые полотна, разослала на зеленой траве. Забелели поляны, аж светлее стало в лесу. Серая сова подумала, что уже утро, и спряталась под сучок. Покраснело небо на востоке. Взошло солнышко. Куда же делись белые полотна? Нету. Блестят на траве серебряные капельки росы. Где же берет бабушка Морозиха столько белых полотен? Принесет ли она их и этой ночью? И кто их ткет — белые полотна.

Ласточки прощаются с родным краем

Много лет под крышей одного дома жили ласточки. Весной они возвращались с юга, выводили птенчиков, а осенью улетали в теплые края. В доме жили отец и мать, была у них девочка Лена. Она с нетерпением ждала теплого весеннего дня, когда появляются ласточки. Это было для Лены настоящим праздником. Летом девочка любила смотреть, как ласточки кормят птенцов, укладываются спать.

А осенью, когда они улетали, Лене становилось грустно: словно расставалась с дорогими друзьями.

За несколько дней до отлета ласточки собирались большой стаей, садились на телефонных проводах напротив двора и долго там сидели. Лене казалось, что ласточки грустят. Она прислушивалась к их тревожному щебетанию, думала: «Почему они так долго сидят?»

И маму спросила:

— Почему?

— Они прощаются с родной землей. Потому что дорога в теплые края далекая и тяжелая.

Лена подошла к стайке ласточек, сидевших на проводах. Ей очень хотелось, чтобы ласточки и с ней попрощались.

Улетают лебеди

Тихий осенний вечер. Спряталось за горой солнышко. Небо на западе пурпурное — завтра будет ветер. А сегодня тихо. Вдруг за лесом раздается тревожный крик: «курлы, курлы...» Высоко в небе летит стая лебедей. Чего они курлыкают так тревожно? Кажется, они что-то забирают с родной земли. Вспомнилась мне сказка, которую рассказывала бабушка: когда улетают лебеди, они своими крыльями сеют на земле печаль. Я всматриваюсь в летящую стаю. На тонких лебединых крыльях играют пурпурные блики вечернего заката. Разве печаль пурпурная? Она голубая, сиреневая, как высокие курганы в степи.

— А когда возвращаются лебеди, что они сеют крыльями?

Осенний день в лесу

Осенним днем мы пошли всем классом в лес. Был теплый солнечный день. Поляны уже были покрыты желтыми листьями. Это только издалека ковер казался желтым. А когда мы пришли на поляну, то увидели, что этот ковер красочный. Там и багровые, и красные, и светло-желтые, и коричневые листья. Где-то далеко-далеко слышался стук: тук, тук, тук. Это стучал дятел. И еще мы слышали странное пение: что-то вроде звенело, словно где-то далеко кто-то играл на странной скрипке. Звучание было в глубине леса, а может, и под землей. Что же это такое?

Долго мы прислушивались, но не могли понять, что это за музыка. А когда прошли глубже в лес, музыка стала выразительная, и мы поняли: это звенит ручей в овраге.

Куда летят ласточки

Осенью ласточки садятся длинным рядочком на телеграфные провода и тихонько щебечут. Они о чем-то совещаются. И все смотрят на зеленый луг и на горизонт.

Желтеет трава на лугу. Удлиняются ночи. Солнышко позже встает и раньше заходит. Летят серебряные паутинки. А из-за леса, из-за первобытного леса идет бабушка Зима, белая метель, а за ней — Дед Мороз. Пора на юг.

Посоветовались и полетели. В далекий-далекий теплый край. Там теплые озера и зеленые берега. Там цветут большие яркие цветы, словно подсолнухи. Почему же они грустят? Ведь там не родные места.

Пуськи бятые | Лингвистические сказки | Людмила Петрушевская

Пуськи бятые — самая известная лингвистическая сказка Людмилы Петрушевской. Тревожная прогулка выдалась как у семейства Калуш, так и у несчастной Бутявки!

Пуськи бятые

Сяпала Калуша с Калушатами по напушке. И увазила Бутявку, и волит:

— Калушата! Калушаточки! Бутявка!

Калушата присяпали и Бутявку стрямкали. И подудонились.

А Калуша волит:

— Оее! Оее! Бутявка-то некузявая!

Калушата Бутявку вычучили.

Бутявка вздребезнулась, сопритюкнулась и усяпала с напушки.

А Калуша волит калушатам:

— Калушаточки! Не трямкайте бутявок, бутявки дюбые и зюмо-зюмо некузявые. От бутявок дудонятся.

А Бутявка волит за напушкой:

— Калушата подудонились! Зюмо некузявые! Пуськи бятые!