Зворушливе оповідання Василя Сухомлинського "Які ж ви щасливі!".
Дійсно... Яке це велике щастя, коли у тебе все попереду!
Завтра їм починати навчання, а сьогодні їх привели матері, щоб познайомити з учителем.
Матері пішли додому. Діти залишилися з учителем на зеленій галявині, під високою липою.
Старий учитель Іван Пилипович сьогодні зустрічає десяте покоління своїх вихованців. Доведе оцих малюків до четвертого класу, і сповниться сорок років його роботи в школі.
Ласкаві, привітні очі дивляться в чорні, сірі, сині, блакитні очі своїх вихованців. Діти усміхаються.
—Діти, ви бачили, як задовго до світанку сходить ранкова зоря? —запитав Іван Пилипович, і його лагідна усмішка викликала в малюків таку ж теплу усмішку.
—Ні, не бачили, — відповіли діти.
—А не бачили ви, як соловейко п’є росу?
—Ні, не бачили…
—А як джміль чистить крильця —перед тим, як злетіти з квітки, в якій він спав уночі?
—Не бачили…
—А чи бачили ви, як весела комашка — сонечко —в теплий зимовий день спросоння виглядає з-під кори, чи не настала весна?
—Не бачили…
—Які ви щасливі, діти… — сказав Іван Пилипович. —Щасливі, бо вам є що бачити. Щасливі, бо ви побачите багато прекрасного. Я поведу вас на берег ставка, і ви побачите, як сходить ранкова зоря. Ми сядемо в кущах, затамуємо подих і побачимо, як соловейко, прокинувшись, п’є краплину роси. Прийдемо до схід сонця до великої гарбузової квітки й застукаємо там ледачого джмеля, що, переночувавши в квітці, прокинувся й чистить крильця. Підемо напровесні до нагрітого сонцем стовбура й побачимо, як сонечко з-під кори виглядає й здивовано дивиться на сніг: що ж це воно таке —жарко вже спати в ліжку, а надворі сніги лежать…
Ви щасливі, діти, бо все це побачите…
Дійсно... Яке це велике щастя, коли у тебе все попереду!
Які ж ви щасливі!
Сьогодні до школи вперше прийшли малюки.Завтра їм починати навчання, а сьогодні їх привели матері, щоб познайомити з учителем.
Матері пішли додому. Діти залишилися з учителем на зеленій галявині, під високою липою.
Старий учитель Іван Пилипович сьогодні зустрічає десяте покоління своїх вихованців. Доведе оцих малюків до четвертого класу, і сповниться сорок років його роботи в школі.
Ласкаві, привітні очі дивляться в чорні, сірі, сині, блакитні очі своїх вихованців. Діти усміхаються.
—Діти, ви бачили, як задовго до світанку сходить ранкова зоря? —запитав Іван Пилипович, і його лагідна усмішка викликала в малюків таку ж теплу усмішку.
—Ні, не бачили, — відповіли діти.
—А не бачили ви, як соловейко п’є росу?
—Ні, не бачили…
—А як джміль чистить крильця —перед тим, як злетіти з квітки, в якій він спав уночі?
—Не бачили…
—А чи бачили ви, як весела комашка — сонечко —в теплий зимовий день спросоння виглядає з-під кори, чи не настала весна?
—Не бачили…
—Які ви щасливі, діти… — сказав Іван Пилипович. —Щасливі, бо вам є що бачити. Щасливі, бо ви побачите багато прекрасного. Я поведу вас на берег ставка, і ви побачите, як сходить ранкова зоря. Ми сядемо в кущах, затамуємо подих і побачимо, як соловейко, прокинувшись, п’є краплину роси. Прийдемо до схід сонця до великої гарбузової квітки й застукаємо там ледачого джмеля, що, переночувавши в квітці, прокинувся й чистить крильця. Підемо напровесні до нагрітого сонцем стовбура й побачимо, як сонечко з-під кори виглядає й здивовано дивиться на сніг: що ж це воно таке —жарко вже спати в ліжку, а надворі сніги лежать…
Ви щасливі, діти, бо все це побачите…
Комментариев нет:
Отправить комментарий