Дуже непросто бути білою вороною у дитячому колективі. Фантастичне оповідання Рея Бредбері про дощову Венеру, єдиний сонячний день раз на 7 років і безпрецедентну жорстокість.
Все літо за один день
— Чи готові?
— Так!
— Вже?
— Скоро!
— А вчені вірно знають? Чи це правда буде сьогодні?
— Дивись, дивись, сам бачиш!
Притискаючись, наче квіти та бур'яни в саду, всі впереміш, діти намагалися визирнути назовні — де там заховано сонце? Лив дощ. Він йшов не перестаючи сім років поспіль; тисячі і тисячі днів, з ранку до ночі, без перепочинку. Дощ лив, шумів, барабанив, брязкотів кришталевими намистинами, скидався суцільними потоками, так що навколо ходили хвилі, заливаючи острівці суші. Зливи повалили тисячі лісів, і тисячі разів вони виростали знову і знову гинули під вагою води. Так навіки повелося тут, на Венері. А в класі було повно дітей, чиї батьки прилетіли забудовувати та обживати цю дику дощову планету.
— Перестає! Перестає!
— Так, так!
Марго стояла осторонь них, від усіх цих дітей, які тільки й знали, що вічний дощ, дощ, дощ. Їм усім було по дев'ять років, і якщо видався сім років тому такий день, коли сонце визирнуло, явилося на годину здивованому світу, вони цього не пам'ятали. Іноді вночі Марго чула, як вони ворушаться уві сні, згадуючи, і знала: вони намагаються згадати золото, яскравий жовтий олівець, монету — таку велику, що можна купити цілий світ. Вона знала, їм здається, що вони пам'ятають тепло, коли спалахує обличчя і все тіло — руки, ноги, тремтячі пальці. А потім вони прокидаються — і знову барабанить дощ, без кінця сиплеться дзвінке прозоре намисто на дах, на доріжку, на сад та ліс, і сни розлітаються, як дим.
Напередодні вони весь день читали у класі про сонце. Яке воно жовте, зовсім як лимон, і яке жарке. І писали про нього маленькі оповідання та вірші.
Сонечко схоже на квітку
І цвіте годинку влітку.
Такі рядки написала Марго і тихо прочитала їх перед притихлим класом. А за вікнами лив дощ.
— Ну, ти це не сама вигадала! — крикнув один хлопчик.
— Ні, сама, — сказала Марго, — Сама.
— Вільям! — зупинила хлопчика вчителька.
Але це було вчора. А зараз дощ вщухав, і діти тулилися до великих вікон із товстими шибками.
— Де вчителька?
— Зараз прийде.
— Скоріше б, а то ми все пропустимо!
Вони крутилися на одному місці, наче строката неспокійна карусель. Марго одна стояла осторонь. Вона була слабенька, і здавалося, колись давно заблукала і довго-довго бродила під дощем, і він змив із неї всі фарби: блакитні очі, рожеві губи, руде волосся — все вилиняло. Вона була ніби стара зблідла фотографія, яку вийняли з забутого альбому, і все мовчала, а якщо й траплялося їй заговорити, голос її шелестів ледь чутно. Тепер вона самотньо стояла і дивилася на дощ, на галасливий мокрий світ за товстим склом.
— Ти чого дивишся? — сказав Вільям. Марго мовчала.
— Відповідай, коли тебе питають!
Вільям штовхнув її. Але вона не ворухнулася; похитнулася — і тільки. Усі її цураються, навіть не дивляться на неї. Ось і зараз лишили її одну. Тому що вона не хоче грати з ними у гулких тунелях підземного міста. Якщо хтось торкнеться її і кинеться тікати, граючи в квача, вона тільки з подивом подивиться вслід, але наздоганяти не стане. І коли вони всім класом співають пісні про те, як добре жити у світі і як весело грати в різні ігри, вона ледве ворушить губами. Тільки коли співають про сонце, про літо, вона теж тихенько підспівує, дивлячись у заплакані вікна.
Ну а найбільший її злочин, звичайно, в тому, що вона прилетіла сюди з Землі лише п'ять років тому, і вона пам'ятає сонце, пам'ятає, яке воно, сонце, і яке небо вона бачила в Огайо, коли їй було чотири роки. А вони все життя живуть на Венері; коли тут востаннє світило сонце, їм було лише по два роки, і вони давно вже забули, яке воно, якого кольору, і як жарко гріє. А Марго пам'ятає.
— Воно велике, як мідяк, — сказала вона одного разу і заплющила очі.
— Неправда! — закричали діти.
— І воно наче вогонь — додала Марго.
— Брешеш, брешеш, ти не пам'ятаєш! — кричали їй.
Але вона пам'ятала і, тихо відійшовши убік, стала дивитися у вікно, яким збігали краплі дощу. А один раз, місяць тому, коли всіх повели до душової, вона нізащо не хотіла стати під душ і, прикриваючи маківку, затискаючи вуха долонями, кричала — нехай вода не ллється на голову! І після того в неї з'явилося дивне, невиразне почуття: вона не така, як усі. І діти теж це відчували та цуралися її.
Говорили, що на наступний рік батько з матір'ю відвезуть її назад на Землю — це коштуватиме їм багато тисяч доларів, але інакше вона, мабуть, зачахне. І ось за всі ці гріхи, великі й малі, у класі її не злюбили. Гидка ця Марго, гидко, що вона така бліда недуга, і така худюща, і вічно мовчить і чекає чогось, і, мабуть, полетить на Землю.
— Забирайся! — Вільям знову її штовхнув. — Чого ти ще чекаєш?
Тут вона вперше обернулася і подивилася на нього. І по очах було видно, чого вона чекає. Хлопчисько розлютився.
— Нема чого тут стирчати! — закричав він. — Не дочекаєшся, нічого не буде! Марго беззвучно поворухнула губами.
— Нічого не буде! — кричав Вільям. — Це просто для сміху, ми тебе розіграли. Він обернувся до решти. — Адже сьогодні нічого не буде, чи не так?
Всі подивилися на нього з подивом, а потім зрозуміли, і засміялися, і похитали головами: звісно нічого не буде!
— Але ж… — Марго дивилася безпорадно. — Але ж сьогодні цей день, — прошепотіла вона. — Вчені передбачали, вони кажуть, певно вони знають… Сонце…
— Розіграли, розіграли! — Сказав Вільям і раптом схопив її.
— Гей, друзі, давайте закриємо її в комірчині, поки вчительки немає!
— Не треба, — сказала Марго і відступила назад.
Всі кинулися до неї, схопили і потягли, — вона відбивалася, потім просила, потім заплакала, але її притягли тунелем у дальню кімнату, вштовхнули в комору і замкнули двері на засув. Двері тремтіли: Марго била в них кулаками і кидалася всім тілом. Приглушено долинали крики. Діти постояли, послухали, а потім усміхнулися і пішли геть — і якраз вчасно: наприкінці тунелю з'явилася вчителька.
— Готові, діти? — Вона подивилася на годинник.
— Так! — обізвалися вони.
— Всі тут?
— Так!
Дощ стихав. Вони стовпилися біля величезних масивних дверей. Дощ припинився. Наче посеред кінофільму про лавини, урагани, смерчі, виверження вулканів щось трапилося зі звуком, апарат зіпсувався, — шум став глуше, а потім зовсім обірвався, змовкли удари, шорох, гуркіт грому… А потім хтось висмикнув плівку і на її місце вставив спокійний діапозитив — мирний тропічний малюнок. Все завмерло — не зітхне, не ворухнеться. Така настала величезна, неправдоподібна тиша, ніби вам заткнули вуха або ви зовсім перестали чути. Діти недовірливо підносили руки до вух. Натовп розпався, кожен стояв сам собою. Двері відійшли вбік, і на них дихнуло свіжістю світу, що завмер в очікуванні.
І сонце з'явилося. Воно горіло, яскраве, як бронза, і воно було дуже велике. А небо навколо блищало, наче яскраво-блакитна черепиця. І джунглі так і палали в сонячних променях, і діти, прокинувшись, з криком вибігли у весну.
— Тільки не тікайте далеко! — крикнула навздогін учителька. — Пам'ятаєте, у вас лише дві години. Інакше не встигнете сховатися!
Але вони вже не чули, вони бігали і закидали голови, і сонце гладило їх по щоках, наче теплою праскою; вони скинули куртки, і сонце палило їх голі руки.
— Це краще за наші штучні сонця, правда?
— Ясно, краще!
Вони вже не бігали, а стояли посеред джунглів, що суцільно вкривали Венеру і росли, росли бурхливо, безперестанку, просто на очах. Джунглі були точно зграя восьминогів, до неба пучками тяглися гігантські щупальця м'ясистих гілок, розгойдувалися, миттєво вкривалися квітами — адже весна тут така коротка. Вони були сірі, як попіл, як гума, ці зарості, бо довгі роки вони не бачили сонця. Вони були кольору каміння, і кольору сиру, і кольору чорнила, і були тут рослини кольору місяця.
Діти зі сміхом кидалися на суцільну зарість, наче на живий пружний матрац, що зітхав під ними, і скрипів, і пружинив. Вони носилися між дерев, ковзали й падали, штовхалися, грали в хованки та в квача, але головне — знову і знову, жмурячись, дивилися на сонце, доки не потечуть сльози, і тягли руки до золотого сяйва і до небаченої блакиті, і вдихали цю дивовижну свіжість, і слухали, слухали тишу, що обіймала їх мов море, блаженно спокійне, беззвучне і нерухоме. Вони дивилися на все і всім насолоджувалися. А потім, ніби звірята, що вирвалися з глибоких нір, знову шалено бігали навколо, бігали і кричали. Цілу годину бігали і ніяк не могли вгамуватися. І раптом... Посеред веселої біганини одна дівчинка голосно, жалібно закричала. Всі зупинилися. Дівчинка простягла руку долонею вгору.
— Дивіться, сказала вона і здригнулася. — Ой, дивіться!
Всі повільно підійшли ближче. На розкритій долоні в самому центрі лежала велика кругла дощова крапля. Дівчинка глянула на неї і заплакала. Діти мовчки глянули на небо.
— О-о…
Поодинокі крижані краплі впали на ніс, на щоки, на губи. Сонце затягло в густу імлу. Повіяв холодний вітер. Діти повернулися і пішли до свого будинку-підвалу, руки їх мляво повисли, вони більше не посміхалися.
Загримів грім, і діти з переляку, штовхаючи один одного, кинулися тікати, немов листя, що жене вітер. Блиснула блискавка — за десять миль від них, потім за п'ять, за милю, за півмилі. І небо почорніло, ніби настала непроглядна ніч. Хвилину вони постояли на порозі глибинного притулку, а потім дощ полив. Тоді двері зачинили, і всі стояли і слухали, як з оглушливим шумом валяться з неба тонни, потоки води — без просвіту, без кінця.
— І так знову буде цілих сім років?
— Так. Сім років. І раптом хтось скрикнув:
— А Марго?
— Що?
— Ми ж замкнули її, вона так і сидить у комірчині.
— Марго…
Вони завмерли, ніби ноги у них підмерзли до підлоги. Переглянулись і відвели погляди. Подивилися за вікно — там лив дощ, лив уперто, невтомно. Вони не сміли подивитись один одному в очі. Обличчя в усіх стали серйозні, бліді. Вони понурилися, хто розглядав свої руки, хто дивився на підлогу.
— Марго…
Нарешті одна дівчинка сказала:
— Ну що ж ми?
Ніхто не ворухнувся.
— Ходімо… — прошепотіла дівчинка.
Під холодний шум дощу вони повільно пройшли коридором. Під рев бурі і гуркіт грому переступили поріг і увійшли в ту далеку комірчину, люті сині блискавки освітлювали їх обличчя. Повільно підійшли вони до комори і стали біля дверей.
За дверима було тихо. Повільно, поволі вони відсунули засув і випустили Марго.
Образні, сповнені любові до рідного краю казки Василя Сухомлинського нікого не залишають байдужими!
Зміст:
00:00 — Осінні сни клена
01:36 — Як Їжачок готувався до зими
03:23 — Яблуко в осінньому саду
05:16 — Як починається осінь
06:58 — Осінь принесла золотисті стрічки
08:04 — Дід Осінник
09:23 — Де беруться срібні павутинки
10:35 — Восени пахне яблуками
11:38 — Білі полотна
12:41 — Ластівки прощаються з рідним краєм
14:26 — Відлітають лебеді
15:41 — Осінній день у лісі
16:57 — Куди летять ластівки
Осінні сни клена
Ми пішли до лісу подивитись на осіннє вбрання дерев. Зупинились біля високого клена. Посідали. Яка краса відкрилася перед нами! стоїть клен у яскравому барвистому вбранні, а листочки ж ні затремтять, ні зашепотять.
— Дивіться, діти: клен спить. І сниться йому все, що бачив од весни до весни. Ось жовтий листочок — мов золота кульбабка. Весною клен був зачарований її красою. Запам’ятав. А як заснув, то й пригадав весну — листочок і пожовтів.
А там, бачите, листочок — мов ранкова зоря — рожевий і ласкавий. а цей — як вечірня заграва на вітряний день.
На цій гілочці — яскравий і красивий, немов крило вивільги. Мабуть, сиділа колись тут вивільга, а зараз приснилося кленові її крило.
Ми принишкли й милувалися красою. Усі наче боялися потривожити чарівний сон клена.
Як Їжачок готувався до зими
В лісі жив Їжачок. Змайстрував він собі хатинку в дуплі старої липи. Тепло там, сухо.
Ось наступила осінь. Падають жовті листочки з дерев. Незабаром і зима прийде.
Почав Їжачок готуватися до зими. Пішов в ліс, наколов на свої голочки сухого листя. Приніс до своєї хатинки, розстелив його, стало ще тепліше.
Знову пішов в ліс Їжачок. Назбирав грушок, яблук, шипшини. Приніс на голочках в хатинку і склав у куточку. Ще раз пішов Їжачок в ліс. Знайшов грибочки, висушив і теж склав в куточку.
Тепло і затишно Їжачкові, а одному так сумно. Захотілось знайти товариша. Пішов в ліс, зустрів Зайчика. Але не хоче зайчик іти в хатинку Їжачка. І сіра Мишка не хоче, і Ховрашок. Тому, що у них свої нірки є.
Зустрів Їжачок Цвіркуна. Сидить Цвіркун на стеблі, тремтить від холоду.
— Іди до мене жити! — запросив звірок його.
Пострибав Цвіркун до Їжачка. Взимку Їжачок Цвіркунові казки розповідав, а Цвіркун пісні співав.
Яблуко в осінньому саду
Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.
Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч з жовтим лист ком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.
Оля й Ніна аж скрикнули від радості.
— Як воно тут збереглося? — з подивом запитала Оля.
— Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.
Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:
— Хай тобі буде яблуко, Ніно...
Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:
— Хай тобі буде яблуко, Олю...
Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.
Віддали їй яблуко.
В маминих очах сяяла радість.
Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.
Як починається осінь
Осінь — дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня — Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне. Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою піднімається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь. Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть. Любить Осінь заходити в садки. Доторкнеться до яблуні — яблука жовтіють. А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах. Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце — світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки.
Осінь принесла золотисті стрічки
Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелені коси. Віє вітер, розчісує їх. Тихо шелестять листям берези. То вони про щось розмовляють.
Однієї ночі стало холодно. На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь. Принесла їм золотисті стрічки. Вплели берези стрічки в зелені коси. Зійшло сонце.
Розтопило кристалики льоду. Подивилося сонце на берези й не впізнало їх — у зелених косах золоті стрічки. Сміється сонечко, а берези сумують.
Дід Осінник
У темному лісі живе дід Осінник. Він спить на сухому листі й сторожко прислухається до співу пташок. Як тільки почує сумну пісню журавлів — курли-курли! — підводиться й каже:
— Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.
Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер... Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві. — Осінній туман,— кажуть люди. Їм і невтямки, що це борода діда Осінника.
Де беруться срібні павутинки
Сидить старенька бабуся на сонці. А сонечко осіннє не пече, а тільки гріє ласкаво. Дивиться бабуся — в повітрі пливуть срібні павутинки. «Звідки вони пливуть, де вони беруться?» — питається бабусі внуча. А бабуся розповідає про ткача-павука. На високій тополі, що стоїть над шляхом, живе ткач-павучок. Сидить високо-високо, аж під самою хмарою. Ось як пливе біла хмаринка над тополею, то з неї сиплеться пух. Падає пух на тополю, а павучок ловить його й ловить. І пряде з пушинок тонесенькі ниточки. З ниточок тче собі гніздечко. А зайві ниточки падають із тополі й летять-летять.
Восени пахне яблуками
Тихий осінній день. У яблуневому саду літають джмелі. Ось вони помітили яблуко, що впало з дерева і лежить на землі. З яблука тече солодкий сік. Обліпили яблуко джмелі. Зайшло сонце. А в саду пахнуть яблука, нагріті сонцем. Десь заспівав цвіркун. Коли це з яблуні на землю впало яблуко — гуп... Цвіркун замовк. Пролетів сполоханий птах. Десь за лісом у нічному небі спалахнула зірка. Знову заспівав цвіркун.
Уже й місяць виплив на небо, а яблука пахнуть гарячим сонцем.
Білі полотна
Це було восени. Світили зорі. Тихо стояв ліс. Заснули пташки. Перед самим світанком прийшла до лісу бабуся Морозиха. Принесла білі полотна, розіслала на зеленій траві. Забіліли галявини, аж посвітлішало в лісі. Сіра сова думала, що вже ранок, та й заховалася під сучок. Зачервоніло небо на сході. Зійшло сонечко. Де ж поділися білі полотна? Немає. Блищать на траві срібні крапельки роси. Де ж бере бабуся Морозиха стільки білих полотен? Чи принесе вона їх і цієї ночі? І хто їх тче — білі полотна.
Ластівки прощаються з рідним краєм
Багато років під стріхою однієї хатини жили ластівки. Весною вони повертались з вирію, ластів’ят виводили, а восени відлітали в теплі краї. У хатині жили батько й мати, була в них дівчинка Оленка. Вона з нетерпінням чекала теплого весняного дня, коли з’являються ластівки. Це було для Оленки справжнім святом. Улітку дівчинка любила дивитись, як ластівки годують пташенят, вкладаються спати.
А восени, коли вони відлітали, Оленці ставало сумно: мовби розлучалася з дорогими друзями.
За кілька днів до відлітання ластівки збиралися великою зграєю, сідали на телефонних дротах напроти двору й довго там сиділи. Оленці здавалося, що ластівки сумують. Вона прислухалась до їхнього тривожного щебетання й думала: «Чому це вони так довго сидять?»
І маму спитала:
— Чому?
— Вони прощаються з рідною землею. Бо дорога до теплого краю далека й важка.
Оленка підходила до зграйки ластівок, що сиділи на дротах. Їй дуже хотілося, щоб ластівки і з нею попрощалися.
Відлітають лебеді
Тихий осінній вечір. Сіло за гору сонечко. Небо на заході пурпурове — завтра буде вітер. А сьогодні тихо-тихо. Коли це з-за лісу лунає тривожний крик: «Курли, курли...» Високо в небі летить зграя лебедів. Чого вони курличуть так тривожно? Здається, вони щось забирають із рідної землі. Пригадалась мені казка, що її розповіла бабуся: коли відлітають лебеді, вони своїми крильми сіють на землі печаль. Я вдивляюся в зграю, що летить. На тонких лебединих крилах грають пурпурові відблиски вечірньої заграви. Хіба печаль пурпурова? Вона ж блакитна, бузкова, як високі могили в степу. — А коли повертаються лебеді, що вони тоді сіють крильми?
Осінній день у лісі
Осіннього дня ми пішли всім класом до лісу. Був теплий сонячний день. Галявини були вже вкриті жовтим листям. Це тільки здалеку килим здавався жовтим. А коли ми прийшли на галявину, то побачили, що цей килим барвистий. Там і багряні, й червоні, і світло-жовті, й коричневі листки. Десь далеко-далеко чувся стукіт: тук, тук, тук. То стукав дятел. І ще чули ми якийсь дивний спів: щось ніби бриніло, немов десь далеко-далеко хтось грав на дивній скрипці. Бриніло ніби десь у глибині лісу, а може, й під землею. Що ж воно таке?
Довго ми прислухалися, але не могли збагнути, що то за музика. А коли перейшли глибше в ліс, музика стала виразніша, й ми зрозуміли: то дзвонить струмок у яру.
Куди летять ластівки
Восени ластівки сідають довгим разочком на телеграфні дроти й тихенько щебечуть. Вони про щось радяться. І все поглядають на зелений луг і на обрій.
Жовтіє трава в лузі. Довшають ночі. Сонечко пізніше сходить і раніше заходить. Летять срібні павутинки. А з-за лісу, з-за пралісу йде бабуся Зима, біла хуртовина, а за нею — Дід Мороз. Пора у вирій.
Порадились та й полетіли. В далекий-далекий теплий край. Там теплі озера й зелені береги. Там квітнуть великі яскраві квіти, немов соняшники. Чому ж вони сумують? Бо там не рідна сторона.
Чудова новорічна історія Єви Тарлет знайомить нас зі скромним помічником Санта Клауса!
Кожен рік Новий рік
Далеко-далеко звідси — можливо, навіть на краю світу — є височезна гора. З настільки крутими схилами, що жодній людині ще не вдавалося забратися на вершину цієї гори. А якби і вдалося, така людина не побачила б абсолютно нічого цікавого: тільки туман і сніг усюди. Гора була такою високою, що сніг на ній ніколи не танув.
— Е, та тут же нічого цікавого немає! — сказав би відважний скелелаз...
... і дуже сильно помилився би!
Тому що на вершині цієї самотньої гори стояв найдивовижніший і найсмішніший у світі будиночок, в якому жив маленький, кругленький, рум'янолиций чоловічок. Його звали дядечко Лео, і він був найвидатнішим у світі лялькових справ майстром.
Він вже й не пам'ятав, коли побудував свій будинок на вершині гори, серед заметів і крижаних скель. Може, сто років тому, а може, й тисячу.
Одне дядечко Лео пам'ятав точно: весь рік він має робити іграшки, які Санта-Клаус у святкову ніч Нового року розвезе по всіх будинках і будиночках, де живуть діти. Ніхто не залишиться без подарунка — адже на те й новорічна ніч, чи не так?
Дядечко Лео майструє всі іграшки на світі. Велосипеди, ляльок, які вміють говорити «Мама»; підводні човни, що можуть плавати у ванні; хлопавки, лялькові будиночки, солдатиків, ведмежат і зайчиків, настільні ігри, майже бойовий арбалет, м'ячики і скакалки, справжні крильця феї на резиночці...
Коли Санта-Клаус приїжджає забрати іграшки, вони вже готові. Все загорнуто в яскравий подарунковий папір та охайно підписано. І щороку Санта, посміхаючись в пухнасту білу бороду, каже:
— Дядечко Лео! Ти і є справжній чарівник! Ось повернуся, і сядемо з тобою бенкетувати за святковий стіл.
Однак у цьому році все пішло не так, як зазвичай. Вже і грудень добігав кінця, а дядечко Лео все ще майстрував іграшку за іграшкою, тривожно похитуючи головою і бурмочучи собі під ніс:
— Ох, не встигну! Ох, запізнюся!
Він так поспішав все доробити, що йому навіть ніколи було дійти до власного ліжка, і якось дядечко Лео навіть заснув за столом, поклавши голову на пожежну машинку, — довелося потім її лагодити.
Він фарбував і клеїв, шив і прикручував, випилював і випалював, наряджав і будував... Але одного чудового ранку сталася КАТАСТРОФА!
Дядечко Лео не дивлячись, запхав руку в шухляду, де у нього зберігалися всілякі корисні дрібнички: скляні очі для зайчиків і ведмедиків, біляві локони для лялькових принцес, гвинтики і гайки для роботів, стрічки, мережива, клей, яскраві фарби...
... і з жахом зрозумів, що шухляда порожня!
Дядечко Лео ледь не розридався.
— Тепер я не встигну! Не встигну! Санта-Клаус от-от постукає в мої двері — а що я йому скажу?
Втім, скоро він знайшов вихід із ситуації.
— Я піду до низу, в містечко, що стоїть біля підніжжя гори. Там напевно можна знайти все необхідне для моїх іграшок.
Уже вечоріло, коли Дядечко Лео сів на свій Сніголет. Він був просто приголомшливий! З колесами, щоб їздити по землі, полозами, щоб ковзати по глибокому снігу, і двома пропелерами, за допомогою яких Сніголет злітав у повітря. Управлявся він за допомогою звичайних педалей — ти ж напевно вмієш кататися на велосипеді, правда? Скажу по секрету: Лео якраз і розробив свій Сніголет зі старого велосипеда!
Як же красиво було у святково вбранім містечку! Скрізь горіли різнокольорові ліхтарики, біля кожного магазинчика і на головній площі стояли прикрашені ялинки, всюди бігали щасливі і рум'яні діти...
Тільки ось Майстру Лео було не до веселощів, не до краси і навіть не до дітей. Він страшенно поспішав, а у всіх магазинах і магазинчиках юрмився натовп; люди купували подарунки, але у Лео не було часу чекати в черзі — адже зовсім скоро в його двері повинен постукати Санта-Клаус!
У повному розпачі Лео витягує великі ножиці...
...в крутому віражі він спускається вниз і мчить по вулицях містечка, зрізуючи на ходу все, що може стати йому в нагоді!
Клац! Шматок червоної тканини у Лео в кишені.
Клац! Кучерявий пан ахнув і схопився за голову — Лео зостриг у нього пасмо волосся.
Клац! Клац! І хлопчаки регочуть над своїм товаришем, у якого зі в'язаної шапочки зник великий пухнастий помпон...
Особливо обурювався крамар: після нальоту дядечка Лео у нього зник один з його чудових, доглянутих, витончено закручених вусів.
Дядечко Лео нашвидку бурмоче вибачення, і розгортає свою чудо-машину над містом. Справа не закінчена — тепер йому треба скоріше потрапити додому і доробити всі іграшки до того, як прийде Санта-Клаус...
Повернувшись додому, Дядечко Лео, не втрачаючи часу, став до роботи. Незабаром пролунав дзвін дзвіночків — і ось Санта-Клаус уже підводить свого оленя до будинку майстра. З собою у нього великі кошики з вербових прутів і дерев'яні скрині, щоб скласти в них подарунки, проте Санта явно стурбований.
— Лео, друже мій! Скажи, а ти не забув відремонтувати мої сани?
Дядечко Лео так і завмирає на місці. Вперше за сто, а то й за тисячу років... Він забув про сани!
Майстер так засмутився, що мало не заплакав. Санта став заспокоювати його:
— Нічого страшного! Ми обов'язково щось придумаємо!
Звичайно, друзі знаходять вихід — Санта-Клаус вирушає в політ на диво-машині дядечка Лео, а сам дядечко Лео вперше летить разом з Сантою роздавати подарунки.
Санта сідає за кермо і починає крутити педалі. Спочатку він робить це не дуже впевнено — і машина раз у раз завалюється набік. Лео сидить позаду нього і міцно-міцно тримається.
Ах, яка пригода! Який дивовижний політ над сплячим містом!
Незабаром Санта вже досить впевнено скеровує чудо-машину до чергового димоходу, і Лео допомагає йому спуститися вниз по мотузці. Великі і маленькі пакунки зникають у трубі — вранці діти знайдуть їх біля каміна або прямо під вбраною до свят ялинкою.
Санта посміхається і пошепки бажає всім дітлахам здоров'я і щастя.
Коли вони повертаються додому, Лео відчуває себе таким втомленим, що ледве встигає дійти до стільця. На столі їх чекає шоколадний торт, але Санта-Клаусу доведеться їсти його на самоті: дядечко Лео солодко спить, поклавши голову на стіл, і на губах його грає щаслива дитяча посмішка...
Погано з людиною, яка не вміє тримати язика за зубами.
Ось жили собі чоловік і дружина – Петро та Хвеська. І хороша дружина була б ця Хвеська – лише одне недобре: що не скаже їй чоловік, усе іншим розбовкає. Вже Петро її і просив, і сердився – нічого не допомагає!
Одного разу поїхав він орати і знайшов на ріллі золото в цегляному глечику. А було це ще за кріпосного права, коли чоловіки на панщину ходили. Ось Петро й думає: "Тепер і на волю викупитися можна, тільки щоб бурмістр не довідався про гроші, а то відніме. Довідатися ж йому неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся – вона по всьому селу рознесе. Що робити?"
Думав, думав бідолаха, та й надумав.
"Треба, — каже, — відучити її базікати". Ось взяв він ті гроші, приніс їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. На другий день пішов на базар, купив там в’язанку бубликів та вбитого зайця, а повертаючись додому, звернув до річки, витягнув з невода всю рибу, а зайця поклав у невід. Рибу відніс до лісу і розкидав під кущами, а бублики начепив на грушу, що на краю лісу стояла. Та й повернувся додому. Пообідали вони з Хвеською, тоді він їй і каже:
— А що, люба, чи не сходити нам до лісу? Подивимося, може там риба вивелася, — на вечерю наберемо.
Здивувалась Хвеська:
— Що ти, Петре, здурів, чи що? Хіба риба в лісі буває?
— А ось і буває, — відповідає Петро. — Сьогодні ліс тихий, ми риби наберемо вдосталь. Підемо, мила!
Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходять вони в ліс — і справді: то під тим, то під цим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:
— Ну що, Хвеська, брехав я тобі?
— Ну, диво! – сплеснула руками дружина. – Скільки живу, а такого дива не бачила.
— А тепер, — промовляє Петро, — підемо на річку — чи не піймався в невід заєць.
— Вигадав, що сказати! Де це бачено, щоб зайців в невід ловили!
— А бачено, щоб риба в лісі водилася? Водиться ж! Підемо, — каже Петро.
Пішли. Виходять на узлісся, глядь — стоїть груша, і на ній бубликів багато. Хвеська кричить:
— Петре, Петре, глянь-ка — бублики на груші!
— Бачу, — відповідає. — Ну то й що?
— Та як це так?! Хіба бублики ростуть на груші?
— Відомо, не ростуть, — каже чоловік. — То, видно, бубликова хмаринка йшла, та й зачепила ліс — ось бублики і лишилися.
— Ну, так давай скоріш трясти!
Обтрясли, йдуть на річку. Витяг Петро невід — там порожньо; витягнув інший — нічого; коли витягнув третій, а там — заєць.
— Ох ти, матінка моя рідна! — закричала Хвеська. — Заєць у сітці! Скільки прожила, такого не бачила!
— Ну то й що, — каже чоловік, — не бачила, а тепер побачила. Ходімо додому, а то вже пізно.
Ось вони зібрали всю ту здобич і пішли. Приходять додому, дружина і почала:
— І що це за день такий! Зроду такого не було: риба в лісі, заєць в річці, бублики на груші!
— Це ще що! — каже Петро. — Найдивніше те, що я сьогодні гроші знайшов.
— Ну!
— Їй-богу, знайшов!
— А де ж вони?
— Ось!
І витягнув гроші.
— Ну, тепер, Петре, на волю від панів викупимось!
— Це правда, — каже чоловік. — А якщо бурмістр дізнається і все відніме?
— Ще що! — каже Хвеська. — Як же це він дізнається? Я нікому не скажу.
— Ну, дивись же, не говори, а то буде нам зле! Так гляди не кажи нікому і про те, що ти в лісі і на річці бачила, а то люди дізнаються, що такий день видався, і відразу здогадаються про нашу знахідку. Адже в такі дні завжди скарби знаходять.
Так Петро каже жартома, а Хвеська все за чисту монету приймає.
— Гаразд, нікому ні за що не скажу, — відповідає.
Ось ввечері шум лунає на селі, гомін.
— А що там таке, Петре? — запитує Хвеська.
— А хто його знає!
— Що б це могло бути? Піду подивлюся!
— Не ходи! Не слухай поганого, — каже Петро.
А Хвеська:
— Та ну, Петре, голубчику, рідненький, що там таке — скажи!
— Так то, — каже Петро, — пан бурмістр вкрав у попа ковбасу, тепер його водять по селу і тою ковбасою дубасять, щоб не чіпав чужого.
Все це Петро для сміху вигадав, а Хвеська повірила, і вже не терпиться їй:
— Ох, цікавина! Побіжу ж я до куми Маланки та розповім!
— Та не ходи, сиди краще вдома! — каже Петро. — Чи ти не знаєш нашого бурмістра? Він дізнається, що ти про нього таке розповідаєш, і тобі і мені влетить.
Хвеська послухалась і не пішла. Терпить вона день, нікому про скарб не розповідає; терпить другий, а на третій несила стало: як це про своє щастя не розповісти? І побігла до куми Маланки. Прибігла:
— Здрастуй, — каже.
Сіла, сидить. Ось-ось слово з язика зірветься, але ж боязно. Сиділа, сиділа, а потім невтерпець стало:
— Ах, кумушко, не знаю, як і сказати...
— Кажи, кажи! – припрошує Маланка.
— Та не знаю, як і сказати! Справа-то, бач, така, що нікому-нікому не велів Петро казати!
— Ох, матінко моя, та хіба ж я кому розповім?
— Ну, кума, — каже тоді Хвеська, — вже я, так і бути, тобі скажу, тільки ти гляди нікому-нікому!..
І розповіла все про ті гроші.
Тільки Хвеська з хати, а кума Маланка одяглася й побігла до куми Параски:
— Ох, кумушко, ти чула?
Так про Петрову знахідку все їй і розповіла. А Параска — Марині, а та — Арині...
Ось через день або два кличуть Петра до бурмістра. Той на нього відразу накинувся:
— Кажи, такий-сякий, знайшов гроші?
— Ні, — відповідає Петро, — не знаходив.
— Як не знаходив? Твоя баба дарма, чи що, говорить?
— А що ж моя баба каже? Моя баба такого може наговорити, чого й на світі не буває. Адже вона не при своєму розумі.
— Ах, ти так! — каже бурмістр. — Покликати ж сюди Хвеську!
Ось приводять Хвеську. Бурмістр і питає:
— Знайшов твій чоловік гроші?
А вона й зізналася.
— Ну що? — питає тоді бурмістр у Петра. — Бачиш?
— Ну то й що! — відповідає той. — Вона чого тільки не вигадає! А ви спитайте її, пане, коли це було?
— А коли це було? — запитує бурмістр Хвеську.
— Коли? Це було як раз тоді, коли ми ходили в ліс по рибу — під кущами рибу збирали, коли бубликова хмаринка пройшла і ми з груші бубликів натрясли, і в невід заєць спіймався, і вас, милостивий пане, по селу водили...
— А навіщо мене водили по селу? — запитує бурмістр.
— Прошу пробачення, милостивий пане... Та, вже коли питаєте, тоді скажу… щоб вас відшмагати гарненько за ковбасу, яку ви у попа звеліли вкрасти...
Тут бурмістр як підскоче:
— Ах ти така-сяка! Як ти смієш мені таке казати! Взяти її, всипати щосили, щоб знала, як даремно язиком водити!
Тут Петро заступився, почав просити, пояснювати, що його дружина не при своєму розумі. Ну, пан подумав, подумав: і справді дурепа, — взяв та й відпустив.
Ось йдуть вони удвох — Хвеська і Петро. Він сміється, а вона ніс повісила: второпала, що попалася. Прийшли додому, вона — в сльози.
— Хвесько, дружина моя мила! — каже Петро. — Не базікай даремно. А тепер не сердься, давай помиримось.
Тоді й помирилися. А незабаром відкупилися від пана, стали гарно жити і ні в чому собі не відмовляти.
Одна з найвідоміших українських народних казок для найменших!
Рукавичка
Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.
От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:
— Тут я буду жити!
Коли це жабка плигає та й питає:
— А хто-хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка. А ти хто?
— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!
От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає:
— А хто-хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?
— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!
— Іди!
От уже їх троє.
Коли це біжить лисичка — та до рукавички:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?
— Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!
— Та йди!
Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик — та й собі до рукавички, питається:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?
— Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!
— Та вже йди!
Уліз і той. Уже їх п'ятеро.
Де не взявся — біжить кабан.
— Хро-хро-хро! А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!
— Оце лихо! Хто не набреде — та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?
— Та вже влізу,— пустіть!
— Та що вже з тобою робити,— йди!
Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь — та й собі до рукавички, реве й питається:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!
— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?
— Та якось будемо.
— Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь, — семеро стало.
Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся,— нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла-бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,— так усі й порозбігалися лісом.
Американська новорічна казка про ондатру і опосума! Історія про те, як день може стати особливим, якщо провести його з кращим другом!
Автор казки — Дорі Чаконас
Ілюстрації — Ліза МакК'ю
Поплавок і Пух. Меррі Меррі Холлі Холлі
Поплавок був товстенькою ондатрою.
Він любив думати. Йому подобалося міркувати про те, чим би він міг займатися кожен день. Він любив думати про квіти, про птахів, про сніг і про різні прекрасні речі.
А Пух був довгим опосумом.
І він про свій день зовсім не турбувався. Він просто слідував за своїм носом, куди б той його не повів. Він не думав ні про квіти, ні про птахів, ні про сніг. Коли він їх зустрічав, він говорив тільки: "Ох!" або "Ах!"
Поплавок і Пух були кращими друзями.
У одного була голова, повна думок.
А в іншого, здавалося, голова була сповнена повітря.
— У сьогоднішньому дні є щось особливе, — сказав Поплавок одним холодним ранком — Я відчуваю це.
— Це твій день народження? — запитав Пух.
— Ні, — відповів Поплавок.
— Це мій день народження?
— Я не знаю, що це, — сказав Поплавок. — Я просто відчуваю це. Але якщо ми з тобою добре подумаємо, можливо зможемо зрозуміти, чому сьогоднішній день такий особливий.
Пух застогнав:
— У мене від думок починає боліти голова, — сказав він.
— Коли я був маленьким, — згадав Поплавок, — мій дідусь говорив: "Якщо тобі потрібно подумати, знайди гарне дерево, під яким можна полежати в тиші".
— А коли я був маленьким, — відповів Пух, — мій дідусь чіпляв мене хвостом за гілку і говорив: "Тримайся і думай про свою поведінку".
Поплавок і Пух знайшли великий клен.
— Ось гарне дерево! — сказав Пух. Можна дивитися на листя, поки ми думаємо.
— Зараз зима — відповів Поплавок, — і листя немає.
— Тоді ми зможемо спостерігати за пташками.
Твік! Твік! Писк! Писк!
— Птахи створюють багато галасу, — сказав Поплавок.
Твік! Цвірінь! Писк, писк! Цвірінь!
Пух заспівав:
— Меррі, Меррі, Холлі, Холлі, хо-хо-хо!
— Що це за пісня? — запитав Поплавок.
— Вона просто прийшла мені в голову, — відповів Пух. В особливий день потрібна особлива пісня.
Писк! Писк! Цвірінь! Цвірінь! Твік! Твік!
— Меррі, Меррі, Холлі, Холлі, хо-хо-хо!
— Я взагалі не можу думати через цей галас! — сказав Поплавок. — Тут немає тиші!
Вони пройшли через поле до дороги, щоб знайти дерево краще. Гарне дерево, щоб подумати без всяких птахів.
— Ти вже здогадався, чому цей день такий особливий? — запитав Пух.
— Ще ні, — відповів Поплавок.
— Ой, подивися, що я знайшов! — вигукнув Пух. — Блискучий круглий дзвіночок для моєї колекції!
Дзвін! Дзвін! Дзвін! — дзвіночок співає!
Дзвін! Дзвін! Дзвін!
— Меррі, Меррі, Холлі, Холлі, хо-хо-хо!
— От, дурник — подумав Поплавок.
Вони розташувалися під гіллястим дубом.
— Ніяких пташок, — зрадів Поплавок.
— Лише білки, — відповів Пух.
— Добре, що від них немає галасу — сказав Поплавок. — Це гарне місце, щоб побути у тиші. І тут можна буде добре поміркувати.
І раптом білка кинула жолудь. Бух!
Інші білки теж стали кидати жолуді.
Бух! Бух! Бух!
Дзвін! Дзвін! Дзвін!
Бух! Бух! Бух!
Дзвін! Дзвін! Дзвін!
— Меррі, Меррі, Холлі, Холлі, хо-хо-хо!
— От дурник — подумав Поплавок. — Давай знайдемо дерево без пташок і без білок.
І вони знайшли молоде деревце з трьома тоненькими гілочками.
— Поплавок, починається снігопад, — сказав Пух.
— Шшш. Я думаю, — відповів Поплавок.
— Поплавок, сніг йде все сильніше.
— Я міркую.
— Якщо ми і далі будемо тут залишатися, нас зовсім засипле снігом, — сказав Пух.
— От дурник — подумав Поплавок.
Вони йшли сутінками, доки не зустріли ялину. Вона була без птахів. І вона була без білок. І ялина сяяла безліччю вогнів.
— Дерево з блискітками! — сказав Пух.
Вони розташувалися під ялиною і стали дивитися крізь блискучі гілки. Сніг падав так м'яко і тихо, що навіть дзвіночок Пуха не рушав.
Поплавок зітхнув.
— Ідеальна тиша, — сказав він.
— Ти думаєш? — пошепки запитав Пух.
— Так, — відповів Поплавок. — І я думаю, що зрозумів, чому сьогодні такий особливий день.
— Чому? — запитав Пух.
Поплавок подивився крізь блискуче дерево.
— Тому що я перебуваю в прекрасному місці зі своїм другом, — відповів він.
І ця думка зовсім не зашкодила голові Пуха.
— Так! Так! Так! — сказав він. — Те, що ми разом робить наш день особливим. Ми не знаємо чому, але ми можемо це відчути.
Пух повісив дзвіночок на гілку.
Дзвіночок хитнувся і прошепотів ніжну пісню.
А Пух і Поплавок тихо додали: "Меррі, Меррі, Холлі, Холлі, хо-хо-хо!"
Добра історія про маленьку мишку, Різдво і про те, що мрії збуваються!
Автор казки — Крістін Лісон
Ілюстратор — Габі Хансен
Різдвяний подарунок
Це було перше Різдво в житті мишки Моллі. Небо забарвилося золотими і рожевими смугами, а в повітрі ввижався легкий дзвін.
За вікном сяяла і блищала в ночі величезна новорічна ялинка.
— Як би мені хотілося, щоб і у нас була своя різдвяна ялинка — зітхнула Моллі.
— Чому б нам не піти в ліс, щоб знайти її? — сказала мама — Ви зможете прикрасити її і вона буде такою ж красивою як ця.
— Добра ідея! — вирішила Моллі.
Вона покликала своїх братиків та сестричок і всі вони вирушили в дорогу. Для початку вони зайшли в сарай. Мишенята снували по ньому в пошуках того, чим можна було б прикрасити новорічну ялинку.
Моллі знайшла ляльку під великою купою сіна.
— Ось це підійде — вирішила вона.
— Стривай — гавкнув старий фермерський пес — це моя. І зробив крок убік мишенят.
— Не женися за нами! — попросила Моллі. — Я просто подумала, що лялька буде гарною прикрасою для нашої ялинки.
Старий пес позіхнув, і тому що було Різдво, він дозволив мишенятам забрати ляльку.
Мишки подякували йому і пішли з ферми. Вони прямували до лісу.
— Ой! Я знайшла ще щось — скрикнула Моллі.
Це була золота стрічка, яка звисала з гілки дуба.
Моллі забралася на стовбур, взялася за стрічку і потягнула її. Однак з'ясувалося, що стрічка належить сороці. Птах збирався обв'язати нею своє гніздо.
— Я тільки хотіла прикрасити нею нашу ялинку — благально сказала Моллі.
Зазвичай сороки полюють на мишей, але було Різдво і тому сорока відпустила стрічку і дозволила Моллі забрати її з собою.
Вдалині Моллі помітила якісь блискучі червоні предмети, що лежали на землі. Вони були дуже схожі на ті блискучі кулі, які висіли на Великий новорічній ялинці за вікном будинку мишенят.
— Дуже добре! — пискнула Моллі — тепер у нас є лялька, золота стрічка і сяюча куля.
— Гей! Це моє яблуко! — гаркнула лисиця.
— Ми тільки подумали, як добре воно буде виглядати на нашій новорічній ялинці — відповіла Моллі тремтячи.
Лиса фиркнула, але було Різдво і вона дозволила Моллі взяти яблуко.
Спускалися сутінки, в той час як мишенята йшли все глибше в ліс.
В середині ожинового куща вони побачили прекрасну сяючу зірку і безліч маленьких вогників, блискучих зеленим і золотим світлом.
— Зірки для нашої ялинки! — вигукнула Моллі!
Але коли вона підійшла до куща, виявилося, що це не зірки, а нашийник, який був на матері кішці.
-Ой, дорога — ледве промовила Моллі — я тільки хотіла чогось блискучого для нашої новорічної ялинки.
Кішка вколола її за вуха, але було Різдво, і вона вислизнула зі свого старого нашийника і дозволила мишенятам забрати його з собою.
Нарешті, на галявині в найглибшій частині лісу мишки знайшли велике зелене дерево.
— Наша новорічна ялинка! — пискнула Моллі.
Мишки розвісили по її гілкам ляльку, золоту стрічку, яблуко і котячий нашийник.
— О! — сказала Моллі, коли вони закінчили. — Це дуже мало схоже на ту ялинку, яку я бачила.
Сумні мишенята пішли назад додому і вляглися по ліжечках спати.
Посеред ночі мама-мишка розбудила своїх малюків.
— Ходімо зі мною — прошепотіла вона — мені є, що показати вам.
І ось маленькі мишенята знову біжать слідом за своєю матір'ю, повз ферму у ліс.
Нарешті мишки досягли галявини, де росла різдвяна ялинка.
Очі Моллі округлилися і стали блискучими.
— О, подивіться на це! — вигукнула вона.
Вночі інші звірі додали прикрас до дерева. Маленька ялинка виблискувала і сяяла, і навіть зірки, здавалося, були спіймані її гілками.
— Наше дерево навіть краще, ніж за вікном — радісно прошепотіла Моллі.
Прокинулася вранці білка і бачить: земля вкрита снігом, дерева теж. А в повітрі літають пухнасті сніжинки.
— Відправлю зайцеві сніжинку! — сказала білка. — Нехай це йому буде зимовий привіт від мене.
І білка обрала найкрасивішу сніжинку — крихітне, блискуче коліщатко з химерними зубцями, — штовхнула її і промовила:
— Котись, сніжинка, котись прямо до зайця і передай йому від мене зимовий привіт.
Покотилася сніжинка і заспівала:
Була я сніжинкою, стану
комком.
До зайчика білим качусь
колобком.
До зайчика, зайчика, зайчика,
зайчика
Білим качусь колобком.
Котиться сніжинка. А до неї по дорозі все нові і нові сніжинки прилипають. Сніжинка знай собі обростає снігом. І, поки докотилася до зайця, вона вже була не сніжинкою, а грудочкою.
Білою гладенькою грудочкою. Зрадів заєць, покрутив сніговий колобок і так і сяк.
— Котись, грудочка, котись просто до лисиці і передай їй від мене зимовий привіт. Покотилася грудочка і заспівала:
Ось-ось з колобочка вже
вийде ком
До Лисоньки в гості качусь
кувирком.
До Лисоньки, Лисоньки, Лисоньки,
Лисоньки
В гості качусь кувирком.
Котиться клубочок, а до нього по дорозі все нові і нові сніжинки прилипають. Грудочка знай собі обростає снігом, і, поки докотилася до лисиці, вона вже не була грудочкою, а стала комом. Великим білим комом. Зраділа лисиця, покружляла навколо сніжної грудки, покружляла та й надумала: «Давай відправлю привіт ведмедику. Ото зрадіє він!»
Розбіглася лисиця, штовхнула сніжний ком з усієї сили і промовила:
— Котись, ком, котись прямодо ведмедика і передай від мене ведмедику зимовий привіт.
Покотився сніжний ком і заспівав:
Я ком, із якого вже буде гора.
З привітом ведмедю котитись пора
Для Мишеньки, Мишеньки,
Мишеньки
Стану привітом добра.
Котиться ком, а до нього по дорозі все нові і нові сніжинки прилипають. Ком знай собі обростає снігом, і, доки докотився до ведмедика, він уже був не колом, а горою. Білою сніжною горою.
Прокинувся ведмідь, виліз зі своєї барлоги, побачив снігову гору і загарчав:
— Хто це мені вихід снігом загородив?.. Він вже хотів було налягти плечем, щоб відсунути снігову гору, але передумав: лінь напала.
— Піду, — каже, — ляжу. Може саме як-небудь обійдеться...
Поліз ведмідь назад в барліг, поспав, заснувши лапу в пащу, а коли прокинувся і вилазити став, всюди вже танув сніг. Понюхав ведмідь повітря, лизнув сніг і стоїть, кошлатий, не ворухнеться. На його носі крапелька в променях сонця виблискує. Ця крапелька була тією самою сніжинкою, яку на початку казки білка відправила зайцю. Але вона розтанула.
Казка про хитрющу лисицю, яка напросилася жити у ведмедя і безцеремонно з'їла всі його запаси на зиму. Але винуватим виявився ведмідь... Як так сталося?
Ведмідь і лисиця
Оселився в дрімучому лісі Мишко-ведмідь. Вибрав галявину, хату поставив. Піч склав, на зиму заготовив три діжки меду. Живе ведмідь розкошуючи.
Бігла якось повз хату Ведмедя лисиця. Дуже їй хатинка сподобалася, ось вона і стала просити ведмедя пустити її на подвір'я. Ведмідь пустив, а лисиця вже на ганок проситься, з ганку — до сіней, з сіней — в хату. Увійшла лисиця в хатинку, побачила грубку і заохала:
— Дозволь мені, Михайлику, лапки біля печі погріти, зовсім заклякли.
Ведмідь пустив її на піч. Так і залишилася лисиця жити у хатинці Мишка.
Через деякий час дізналася лисиця про мед. Потекли слинки у лисиці. Стала вона думати, як її меду скоштувати. Одного разу задрімав ведмідь на грубці, а лисиця хвостик спустила — стук... стук по лавочці, стук... стук...
Почув ведмідь:
— Стукають, кумушка! Відчинити треба.
Лисиця до віконця підбігла і каже ведмедеві:
— Це мене сусіди звуть, у них дитинка захворіла.
— Ну йди, кумушка.
Вибігла лисиця в сіни, на горище забралася, мед знайшла та одну діжку всю й вилизала. Наїлася, повернулася і знову лягла.
Ведмідь питає:
— Ну що там, кумушка?
— Добре, що вчасно прийшла...
— А як дитинку звати?
— Початочок.
— Не знаю я такого імені.
На другий день лежить лисиця, мед згадує. Там ще дві діжки чекають. Не витримала лисиця, знову хвостиком стук... стук... стук.
— Кумушка, а кума, — знову стукають.
Лисиця з грубки скок, до віконечка підбігла. Ведмідь питає:
— Ну що там, кумушка?
— Так мене знову сусіди звуть, інша дитинка захворіла.
— Треба йти, кумушка.
Лисичка в сіни побігла, по драбинці на горище залізла і другу діжку меду вилизала. Знову повернулася і лягла. Почув ведмідь:
— Як дитинку-то звати?
— Серединка.
— Щось я такого імені не чув.
На третю ніч знову обдурила лиса ведмедя. На горище забралася і третю діжку меду вилизала. В хату повернулася, на грубці калачиком згорнулася. А ведмідь не спав, лисицю чекав:
— Ну що, кума?
— Так все те саме, куме. Добре, вчасно мене покликали.
— А як хворого-то звати?
— Та Останнішок.
— Що за ім'я? Де таке взяли?
На ранок прокинувся ведмідь. Розбудив лисицю:
— Став-ка, кумушка, опару, я дров принесу — станемо пекти млинці та з медом-то і поїмо. Вже ж я тебе пригощу.
Взяв ведмідь сокиру, дров нарубав, великий оберемок притягнув. Взяв велику чашку, ложку, пішов за медком. Прийшов, а діжки всі догори дном, меду в них наче й не було. Розсердився Мишко і каже лисиці:
— Це не ти мед у мене злизала?
— Який мед? Може, ти сам його з'їв, та не пам'ятаєш! — відповідає хитра лисиця.
Стали вони сперечатися. Тут лисиця і каже:
— А ось ми зараз дізнаємося. Ляжемо біля печі: у кого мед на череві виступить, той і з'їв.
Вляглися вони з ведмедем на грубці. Розморило Мишка, заснув він міцним сном. А лисичка на горище збігала, залишки меду вишкребла, Ведмедеві все черево вимазала, ложку чисто-начисто облизала і будить ведмедя:
— Вставай-но, вставай. Хто мед-то з'їв?
Мишко хвать лапами за черево, а черево все в меду.
А лисиця хвіст підняла, стриб за поріг та й була така.
Одного разу зловив пан солов'я і збирався його посадити в клітку. Але пташка попросила відпустити її і обіцяла дати мудрі поради... Що ж сказав соловей мисливцеві? І чи стали в нагоді пану пташині рекомендації?
Соловейко
Зловив раз пан соловейка і хотів в клітку посадити.
А пташка йому і каже:
— Відпусти мене, я тобі добру пораду дам, може він тобі знадобиться.
Пообіцяв багач відпустити солов'я.
А соловейко таку пораду першу дає:
— Ніколи не шкодуй, пан, про те, чого не повернеш.
І другу:
— Не вір нерозумним словам.
Почув багатий пан ці поради, відпустив солов'я. Злетів соловейко, та й каже йому:
— Ех, погано ти зробив, що відпустив мене. Якби ти знав, який скарб у мене є! Є в мені дорога, величезна перлина. Як дістав би ти її, ще багатшими став би.
Почув це пан, сильно пошкодував, підскочив до солов'я вгору — зловити хоче.
Каже соловейко:
— Тепер я зрозумів, що ти, пане, і жадібний і дурний: пошкодував про те, що повернути неможливо. І моїм дурним словам повірив! Ти подивись, який я маленький. Як же може в мені велика перлина поміститися?
Сказав, та й полетів собі.
Добра історія про першу зустріч маленького оленятка з пухнастим, іскристим снігом!
Автор — Христина Батлер
Ілюстрації — Франк Ендерсбі
Перший сніг
Крихітне оленятко прокинулося в своєму ліжечку, виглянуло у віконце і моргнуло в променях ласкавого ранкового сонця. Все виглядало зовсім інакше. Дерева було загорнуті в величезну білу ковдру.
Здивований малюк вийшов на вулицю і понюхав блискучу чарівну землю.
— Брр! Холодно! — вигукнув він.
До нього підійшли його друзі: Крольченя і Білченятко.
— Сніг! Перший сніг! Поглянь на нього! — промовили вони, вітаючи оленятко.
— Що сталося? — запитав він. Куди поділася вся трава?
Кролик розсміявся і почав рити ямку.
— Тадам! — сказав він, коли в углибленні з'явився пучок крижаної зелені.
Крихітка олень пощипав трохи холодної, хрусткої травички. Вона була дуже-дуже дивною...
— Спіймай мене якщо зможеш! — крикнуло Крольченя і почало тікати.
— Простіше простого — відповіло Білченятко — Побігли, Крихітко Олень!
Оленя дуже обережно ступило у холодний і слизький сніг ...
Бух!
Він послизнувся, проїхався і впав! Але знову спробував встати і...
Бах!
Бубух!
Оленя впало прямо носом у замет!
— О-о-о — крикнув він — Мені зовсім не подобається цей сніг! Я хочу додому!
— Не йди, Крихітко Олень — сказав Кролик.
— Ми збираємося ліпити сніговика! — таємниче промовило білченя.
— І ми не зможемо зробити його без тебе — додало Крольченя.
Насамперед Кролик зробив невеличкий сніжний ком, а потім вони всі разом почали катати його по землі. Поступово куля ставала все більше і більше ...
І незабаром вона стала настільки величезною, що ніхто більше не міг зрушити її з місця!
— Тепер пора ліпити голову — зі знанням справи сказало білченя.
Але... Зі скрипом і стогоном величезний сніжний ком раптом взявся самостійно котитися по схилу пагорба.
— О ні! — крикнуло Оленятко — Зупиніть цього сніговика!
Підскользуючись і ковзаючи, всі вони побігли наздоганяти сніжну куля вниз з гірки. Все швидше і швидше котився величезний ком, і все швидше і швидше друзі розганялися, слідом за ним...
Зі свистом і криком вони спустилися з гори, роз'їхалися по льоду і зупинилися в одній великій сніговій купі.
— Це було неймовірно! — вигукнув Крихітка Олень, коли всі вони обтрушували з себе сніг.
Акуратно і повільно, погойдуючись і хитаючись, друзі спробували встати...
Бух!
Бах!
Бубух!
Вони підскользувалися, проїжджалися і знову падали.
— Не заважайте — примовляло Білченя.
— Ех — сміявся Кроленя.
— Вийшло! — закричав Крихітка Олень, нарешті підвівшись на ноги. — Давайте кататися на льоду!
Вони кружляли, ковзали і танцювали доки великий білий місяць не з'явився на небосхилі. Він світив яскраво і зірки мерехтіли в зимовому синьому небі.
Перший сніг для оленятка виявився дивним сюрпризом і дуже захоплюючою розвагою.
Добра зимова казка про борсука, який не хотів відзначати Новий рік! І все-таки переглянув свої погляди на свято :)
Автор — Пол Брайт
Ілюстрації — Джейн Чапмен
Як буркотливий борсук полюбив Новий рік
У великому лісі все шкереберть! Воно й не дивно — Новий рік наближається! Справ у звірів повно: ялинку нарядити, подарунки загорнути, пирогів напекти. А як рада лісова малеча! Пищить, верещить, під ногами у старших плутається!
В усіх звірів думки тільки про Новий рік. У всіх, та не в усіх ...
Виглянув борсук Буркотун з віконця, насупився.
— З наступаючим! — кричить білочка.
— Ще не вистачало, щоб на мене наступали! — огризається Буркотун.
— Я звір поважний, солідний. Я всю зиму сплю, а не те що деякі! До весни в сплячку залягу, і не смійте мене турбувати! А то я жах ДО ЧОГО розсерджуся!
І віконце закрив.
Скло так і задзвеніло!
Знав Буркотун, що взимку буде він прокидатися — і тоді йому поїсти захочеться. Пішов він в комору, припаси оглянув. Чого тільки не було в коморі барсука! І пироги, і кекси, і пудинги, та шинка, і сир, і печиво, і варення! Посміхнувся Буркотун, по животу себе погладив.
— До весни провізії вистачить, до весни ситий буду!
Взяв він грілку, заліз під ковдру. Тільки задрімав — в двері стукають.
— Тук-тук-тук!
Підвівся Буркотун з ліжка, двері відчинив.
На порозі кріт стоїть. Побачив, який борсук похмурий, і злякався.
— Вибачте за турботу, шановний борсук! — лепече кріт. — Я хотів ялинку гірляндою прикрасити, та ось до верхівки не дістаю. Позичте, будь ласка, вашу дробину!
— Дурницями займаєшся, кріт! — відповідає борсук. — Ніж по ялинкам лазити, краще б спати лягав! Іди звідси!
І двері зачинив у крота перед носом!
Забрався борсук в ліжко, а сам бурчить:
— Ходять тут всякі, винюхують! Спочатку дробину, а потім і кексів зажадає! Заглянув борсук під ліжко, кекси перерахував. Заспокоївся трошки.
Тільки ліг, тільки зігрівся під ковдрою — знову в двері стукають.
— Тук-тук-тук!
На цей раз білка прийшла.
— Привіт, Буркотун! Ось тобі новорічний подаруночок!
— Новорічний ?! — ричить борсук. — А на що він мені? Я Новий рік не люблю і не святкую! Сплю я! Сплю ВРЮ ЗИМУ! Невже незрозуміло?
І дверима як шарахне!
Лежить Буркотун в ліжку, заснути не може, бубонить:
— Дурна білка! Зовсім сон перебила! Думатиму про лимонад, що в мене в коморі схований.
Лимонаду багато, це вірно, так тільки думки про нього не допомагають. Чи не спиться барсуку! А тут ще й голова мерзнути почала. Ледве задрімав Буркотун — знову стукають!
— Тук-тук-тук!
— Хто там ще ?! Чого їм всім від мене треба?!
Чи не на жарт розсердився борсук, двері відчинив різко, ледь зайцеві вуха не зачепив.
— Буркотун, Буркотун! — верещить заєць. — Рятуй! Крот на ялинку заліз, а злізти не може! Боїться! Ти такий великий — допоможи кроту, зніми його!
— Я йому казав — не лазь по ялинках, не Кротова справа! Тепер нехай сам викручується! — гаркнув борсук і як стукне по дверях задньою лапою! Весь будинок затремтів!
Нарешті заснув борсук Буркотун! І сниться йому страшний сон — ніби кріт на ялинці бовтається, на самій верхівці. Тримається однією лапкою, ось-ось впаде!
Перевертається борсук в ліжку, бурмоче:
— А я ж говорив!.. А я ж попереджав!..
— Хр-хр-хр!
І раптом прокинувся! Сів борсук в ліжку, в темряву витріщається.
— Так що ж я за звір такий?! Невже мені дробини шкода ?!
Схопився Буркотун, дробину схопив, кинувся крота виручати.
— Тримайся, кротику! Тримайся! Я вже йду!
Приставив борсук сходи до ялинки, крота зняв.
Звірі кинулися крота обіймати, а борсук понурився.
— Ви вже вибачте, друзі-сусіди, мене — буркотуна та жаднюгу старого!
— Не переймайся, борсук! Ти тепер не буркотун і не жаднюга! Ти — наш герой!
Розкрила білочка згорток, дістала вовняний ковпак, одягла барсуку на голову. Борсук розчулився.
— Дякую, білочка! Тепер моїй голові завжди тепло буде. Тільки... Тільки як же мені провину спокутувати?.. Знаю! Знаю!
На славу вдалося свято в будинку борсука! Ніколи ще звірі так весело не зустрічали Новий рік. Виставив борсук все своїм припаси: і пироги, і кекси, і пудинги, і шинку, і сир, і печиво, і варення, і, звичайно, лимонад. Сам він голосніше за всіх кричав:
— З НОВИМ РОКОМ! З НОВИМ ЩАСТЯМ!
А коли втомилися гості, коли почали в них очі злипатися, борсук і каже:
— Попереджаю: не прийдете до мене на майбутній рік веселиться — Я ЖАХ ДО ЧОГО розсерджуся!
Оригінал казки "Білосніжка і 7 гномів" — твір не для людей зі слабкими нервами. Але ми підготвували добру версію цієї історії, максимально наближену до справжньої.
У відео використовуються ілюстрації різних авторів і тому наша казка особливо цікава!
Ілюстрації: Trina Schart Hyman, Nancy Ekholm Burkert, Charles Santore, Наталя Фаттахова, Quentin Gréban, Benjamin Lacombe, Iban Barrenetxea, Касперська Марина, Manuela Adreani.
Білосніжка і сім гномів
Зимою, коли з неба спускався густий ватний сніг, молода королева шила і мріяла у вікна з рамою з чорного дерева. Замислившись, вона навіть не помітила, як проколола собі палець і крапля крові впала на підвіконня. Таким прекрасним їй здалося це поєднання, що вона подумала: «ах, якби у мене з'явилася дочка біла, як сніг, з червоними немов кров губами і локонами темними, як чорне дерево».
І незабаром її бажання збулося! У неї народилася дівчинка: білошкіра, з яскравими червоними губками і чорним волоссячком. Королева попросила назвати її Білосніжкою і незабаром померла.
Король одружився з іншою через рік. Горда зарозуміла жінка була впевнена, що ніхто не може зрівнятися з її красою.
А ще у неї було чарівне дзеркальце, з яким вона часто розмовляла:
— Люстерко, скажи, скоріше: хто на світі всіх миліше, всіх прекрасніше і біліше?
І дзеркальце незмінно відповідало:
— Ти, моя королева, прекрасніше за всіх на світі.
Вона йшла щаслива, тому що дзеркальце не вміло говорити неправду. Але на наступний день знову задавала йому те саме питання. І більше всього на світі вона боялася, що дзеркальце відшукає когось більш гарного.
А Білосніжка все підростала, ставала все красивішою...
І якось раз, коли королева знову запитала у дзеркальця:
— Люстерко, скажи, скоріше: хто на світі всіх миліше, всіх прекрасніше і біліше?
Дзеркальце відповіло їй:
— Ти, королева, тьмариш красою. Та Білосніжка гарніше собою.
Королеві стало недобре. Вона просто не вірила своїм вухам. І з того часу заздрість, немов бур'ян, стала розростатися в її серці... Незабаром королева ні спати, ні їсти більше не могла від злості і заздрощів.
І ось... Королева потайки покликала одного з підлеглих мисливців.
— Відведи Білосніжку в ліс і кинь її там.
Нема що робити. Повів мисливець Білосніжку в дрімучий ліс і залишив її там одну-однісіньку.
Дівчинці стало так моторошно, що вона кожен листочок на деревах оглядала і не знала, що робити... Стала бігти. Бігла по гострому камінню і крізь чагарники, минаючи диких звірів. Але залишилася ціла і неушкоджена. Ближче до вечора дісталася вона до якоїсь крихітної хатинки і зайшла в неї.
У цьому будиночку все було дуже маленьке, але чистеньке і гарненьке. Посеред кімнати стояв столик із сімома тарілочками, біля столу знаходилося сім ліжечок, прикритих свіжою постільною білизною.
Білосніжка була дуже втомлена і голодна. Вона трохи перекусила і прилягла на одне з ліжечок.
Коли настав глибокий вечір, повернулися в хатину її власники — семеро гномів, які в горах добували дорогоцінні метали. Запалили вони свої свічки, і коли в будиночку стало світло — побачили, що хтось тут похазяйнував.
Перший Гном сказав:
— Хтось сидів на моєму стільчику ...
А другий:
— Хтось поїв з моєї тарілочки...
Третій:
— Хтось з'їв шматочок від мого хліба...
четвертий:
— Хтось скуштував моєї їжі...
П'ятий:
— Хтось використовував мою вилку...
Шостий:
— І ножем моїм щось нарізав...
Сьомий:
— З чашечки моєї попив...
І тут один з гномів глянув на своє ліжко і побачив, що там дрімає Білосніжка. Друзі стовпилися біля неї і шепотіли від подиву: «Неймовірно! До чого це малятко гарненьке!» — і так зраділи її появі, що не стали турбувати її сон і залишили дівчинку відпочивати на ліжку.
Вранці, коли Білосніжка прокинулась і помітила гномів, вона сильно злякалася. Але вони поставилися до неї добро і ласкаво. І дівчинка розповіла їм свою сумну історію.
Гномики запропонували їй доглядати за хатиною, готувати їсти і бути в їх будиночку господинею. І Білосніжка погодилась. Так вони і зажили. Гномики вранці вирушали в гори на пошуки міді і золота, а коли ввечері поверталися — їх завжди чекала смачна гаряча вечеря.
На цілий день дівчинка залишалася одна. І гномики всякий раз попереджали її, щоб вона нікому не відкривала двері і не пускала до себе. Адже зла королева хитра і підступна... І напевно скоро дізнається місце, де Білосніжка знаходиться.
Так воно і вийшло. Королева-мачуха розраховувала, що з дівчинкою швидко розправляться дикі звірі. І тепер вона знову перша красуня на світі. Ось тільки дізналася вона від чесного дзеркальця, що Білосніжка жива і зараз гостить у гномиків.
Знову заздрість і злість стали закипати у серці мачухи... І знову їй захотілося позбутися ненависної падчерки. Тоді вона перевдягнулася в стару торговку, замаскувала обличчя — стала абсолютно невпізнанною і вирушила до хатини гномів.
Коли вона підійшла до будиночка, то постукала і крикнула:
— Недорогі всілякі дрібниці!
Білосніжка висунулася з вікна і запитала:
— Здрастуй, тітонька, що торгуєш?
— Чудові речі! Перший сорт. Шнурочки, стрічки всіх кольорів.
«Ну, цю продавщицю я точно можу пустити» — вирішила Білосніжка, відчинила двері і придбала шнурок.
— Мила, давай-но я допоможу тобі зашнуруватися охайніше.
Нічого поганого не підозрюючи, дівчинка повернулася до торговки спиною і дозволила затягнути на собі обновку. А та зробила це так міцно, що у Білосніжки перехопило подих, і вона впала на землю...
«Не будеш більше головною красунею!» — сказала зла королева і відправилася в зворотний шлях.
До чого ж злякалися ввечері гномики, коли побачили свою улюбленицю розпростертою на підлозі. Вони швидко розрізали шнурок, і бідолаха стала повільно приходити до тями. Коли Білосніжка повністю ожила, то розповіла, що з нею сталося.
— Ця стара продавщиця була твоєю мачухою... Більше ніколи не пускай в хатину нікого, крім нас — сказали гномики Білосніжці.
А королева, повернувшись додому побігла до люстерка і запитала:
— Люстерко, скажи, скоріш: хто на світі всіх миліш, всіх прекрасніш і біліш?
І дзеркальце відповіло їй:
— Ти, королева, тьмариш красою. Та Білосніжка гарніше собою.
Почувши це злісну мачуху аж пересмикнуло. Вона зрозуміла, що їй не вдалося розправитися з падчеркою. Тоді вона виготовила отруйний гребінь, знову переодягнулася, прийнявши вигляд ще однієї старої.
Коли вона підійшла до будиночка гномів, знову крикнула:
— Чудові товари! На будь-який смак! Обирай!
Білосніжка відкрила віконце і сказала:
— Ідіть своєю дорогою, мені заборонено кого-небудь пускати в хатину.
— А трохи подивитися товар — теж не можна? — запитала стара і дістала гребінь з отрутою. І так сподобався він Білосніжці, що вона знову відкрила двері.
Коли покупка відбулася, стара сказала:
— Дитятко, давай-но я зачешу тебе, як треба.
Наївна Білосніжка нічого поганого в цій пропозиції не відчула. Вона дозволила себе розчісувати, але як тільки гребінь торкнувся її волосся, його отрута подіяла, і дівчинка втратила свідомість.
— Тепер-то з тобою поквитались — сказала королева і відправилася до себе додому.
На щастя, це сталося ввечері, коли гномики поверталися додому. Як тільки вони побачили бездиханну Білосніжку, відразу стали її оглядати, знайшли і викинули отруйний гребінь.
Поступово дівчинка схаменулася і розповіла все, що з нею сталося. Тоді гномики ще раз попередили її і пояснили, що це була не торговка, а її злобна мачуха.
Тим часом задоволена королева повернулася до люстерка і запитала:
— Люстерко, скажи, скоріше: хто на світі всіх миліше, всіх прекрасніше й біліше?
І дзеркальце відповіло їй:
— Ти, королева, тьмариш красою. Та Білосніжка гарніше собою.
Коли мачуха це почула, вона просто затряслася від люті.
— Білосніжка повинна бути мертвою! — закричала вона.
А потім зникла в потаємній кімнаті, про яку ніхто, крім неї не знав. І там виготовила прекрасне наливне яблучко. Воно було дуже апетитним, але відкусивши від нього шматочок — наступала смерть, настільки воно було отруйне.
Цього разу королева стала бідною селянкою і пішла до хатини гномів.
Коли дісталася, то постукала в двері.
— Вибачте, але я не можу вас пустити. Мені семеро гномів не дозволяють. — сказала Білосніжка.
— Нічого, душа моя. Я тобі і так одне яблучко подарую.
— Вибачте, але я не можу нічого прийняти.
— Чому ж? Невже думаєш, що яблуко отруєне? Так я його розділю навпіл: рум'яну половиночку — тобі, решту — мені.
А яблучко так було підступно виготовлено, що лише рум'яна його половинка містила отруту...
Білосніжці страшенно захотілося спробувати чудесного яблука. І, бачачи, що селянка спокійно їсть свою половинку, вона прийняла з її рук другу отруйну його частину. Як тільки дівчинка надкусила яблуко — миттєво впала мертва.
А злобна мачуха поспішила в королівство до люстерка. І коли вона його запитала:
— Люстерко, скажи, скоріше: хто на світі всіх миліше, всіх прекрасніше й біліше?
Дзеркальце нарешті відповіло:
— Ти, моя королева, прекрасніше за всіх на світі.
Тепер тільки вгамувалося бридке серце мачухи.
А гномики, повернувшись додому, довго шукали причину загибелі Білосніжки: розшнуровували їй плаття, розчісували волосся, обмивали водою — але нічого не допомагало.
Довго горювали вони над своєю подругою. А потім змайстрували кришталеву труну, поклали туди Білосніжку і віднесли на найвищу вершину гори. З того дня один з гномів завжди стеріг її спокій. Минуло багато років, здавалося, що Білосніжка всього лише спить. Дівчинка залишалася білою, як сніг, з червоними ніби кров губами і локонами темними, як чорне дерево.
Одного разу прекрасний принц проїжджав повз гори на коні і побачив Білосніжку в кришталевій труні. Так красива була дівчина, що він закохався без пам'яті.
— Дозвольте мені відвезти Білосніжку до свого палацу. Я особисто буду оберігати її сон. Не зможу більше жити без неї, — просив він гномиків.
Зглянулися добрі гноми, вислухавши гарячу мову принца, і вручили йому бездиханну Білосніжку.
Слуги молодого королевича взялися нести труну з тілом дівчини, але один з них випадково оступився за гілку. Хода похитнулася і від цього струсу вивалився шматочок отруєного яблука з горла Білосніжки.
— Що ж це таке? Де я? — скрикнула дівчина, прокинувшись.
— Дорога, ви зі мною. Ви тепер назавжди зі мною — відповів прекрасний принц — Ви наймиліша, найкрасивіша дівчина на всьому білому світі! Ви поїдете в замок мого батька і будете моєю дружиною?
Білосніжка погодилась і вирушила з ним. Незабаром зіграли весілля. На яке не забули запросити і злісну мачуху. Перед святом королівна вирішила пересвідчитися, що вона гарніше всіх на світі, і вона звернулася до люстерка:
— Люстерко, скажи, скоріше: хто на світі всіх миліше, всіх прекрасніше й біліше?
І дзеркальце відповіло їй:
— Ти, королева, тьмариш красою. Та Білосніжка гарніше собою.
Від злості серце жорстокої мачухи зупинилося, і вона померла.
Зажили з тих пір прекрасна Білосніжка з молодим принцом щасливо! І часто їздили в гості до добрих гномиків, брали з собою своїх діток. Адже всі були справжніми вірними друзями!
