Хвеська | Аудіоказки з картинками | Українська народна казка | Язиката Х...

Хто не знає фразеологізм "Язиката Хвеська"? А однойменну українську народну казку?

Читає наш друг Наталя Лехан

Хвеська

Погано з людиною, яка не вміє тримати язика за зубами.

Ось жили собі чоловік і дружина – Петро та Хвеська. І хороша дружина була б ця Хвеська – лише одне недобре: що не скаже їй чоловік, усе іншим розбовкає. Вже Петро її і просив, і сердився – нічого не допомагає!

Одного разу поїхав він орати і знайшов на ріллі золото в цегляному глечику. А було це ще за кріпосного права, коли чоловіки на панщину ходили. Ось Петро й думає: "Тепер і на волю викупитися можна, тільки щоб бурмістр не довідався про гроші, а то відніме. Довідатися ж йому неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся – вона по всьому селу рознесе. Що робити?"

Думав, думав бідолаха, та й надумав.

"Треба, — каже, — відучити її базікати". Ось взяв він ті гроші, приніс їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. На другий день пішов на базар, купив там в’язанку бубликів та вбитого зайця, а повертаючись додому, звернув до річки, витягнув з невода всю рибу, а зайця поклав у невід. Рибу відніс до лісу і розкидав під кущами, а бублики начепив на грушу, що на краю лісу стояла. Та й повернувся додому. Пообідали вони з Хвеською, тоді він їй і каже:

— А що, люба, чи не сходити нам до лісу? Подивимося, може там риба вивелася, — на вечерю наберемо.

Здивувалась Хвеська:

— Що ти, Петре, здурів, чи що? Хіба риба в лісі буває?

— А ось і буває, — відповідає Петро. — Сьогодні ліс тихий, ми риби наберемо вдосталь. Підемо, мила!

Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходять вони в ліс — і справді: то під тим, то під цим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:

— Ну що, Хвеська, брехав я тобі?

— Ну, диво! – сплеснула руками дружина. – Скільки живу, а такого дива не бачила.

— А тепер, — промовляє Петро, — підемо на річку — чи не піймався в невід заєць.

— Вигадав, що сказати! Де це бачено, щоб зайців в невід ловили!

— А бачено, щоб риба в лісі водилася? Водиться ж! Підемо, — каже Петро.

Пішли. Виходять на узлісся, глядь — стоїть груша, і на ній бубликів багато. Хвеська кричить:

— Петре, Петре, глянь-ка — бублики на груші!

— Бачу, — відповідає. — Ну то й що?

— Та як це так?! Хіба бублики ростуть на груші?

— Відомо, не ростуть, — каже чоловік. — То, видно, бубликова хмаринка йшла, та й зачепила ліс — ось бублики і лишилися.

— Ну, так давай скоріш трясти!

Обтрясли, йдуть на річку. Витяг Петро невід — там порожньо; витягнув інший — нічого; коли витягнув третій, а там — заєць.

— Ох ти, матінка моя рідна! — закричала Хвеська. — Заєць у сітці! Скільки прожила, такого не бачила!

— Ну то й що, — каже чоловік, — не бачила, а тепер побачила. Ходімо додому, а то вже пізно.

Ось вони зібрали всю ту здобич і пішли. Приходять додому, дружина і почала:

— І що це за день такий! Зроду такого не було: риба в лісі, заєць в річці, бублики на груші!

— Це ще що! — каже Петро. — Найдивніше те, що я сьогодні гроші знайшов.

— Ну!

— Їй-богу, знайшов!

— А де ж вони?

— Ось!

І витягнув гроші.

— Ну, тепер, Петре, на волю від панів викупимось!

— Це правда, — каже чоловік. — А якщо бурмістр дізнається і все відніме?

— Ще що! — каже Хвеська. — Як же це він дізнається? Я нікому не скажу.

— Ну, дивись же, не говори, а то буде нам зле! Так гляди не кажи нікому і про те, що ти в лісі і на річці бачила, а то люди дізнаються, що такий день видався, і відразу здогадаються про нашу знахідку. Адже в такі дні завжди скарби знаходять.

Так Петро каже жартома, а Хвеська все за чисту монету приймає.

— Гаразд, нікому ні за що не скажу, — відповідає.

Ось ввечері шум лунає на селі, гомін.

— А що там таке, Петре? — запитує Хвеська.

— А хто його знає!

— Що б це могло бути? Піду подивлюся!

— Не ходи! Не слухай поганого, — каже Петро.

А Хвеська:

— Та ну, Петре, голубчику, рідненький, що там таке — скажи!

— Так то, — каже Петро, — пан бурмістр вкрав у попа ковбасу, тепер його водять по селу і тою ковбасою дубасять, щоб не чіпав чужого.

Все це Петро для сміху вигадав, а Хвеська повірила, і вже не терпиться їй:

— Ох, цікавина! Побіжу ж я до куми Маланки та розповім!

— Та не ходи, сиди краще вдома! — каже Петро. — Чи ти не знаєш нашого бурмістра? Він дізнається, що ти про нього таке розповідаєш, і тобі і мені влетить.

Хвеська послухалась і не пішла. Терпить вона день, нікому про скарб не розповідає; терпить другий, а на третій несила стало: як це про своє щастя не розповісти? І побігла до куми Маланки. Прибігла:

— Здрастуй, — каже.

Сіла, сидить. Ось-ось слово з язика зірветься, але ж боязно. Сиділа, сиділа, а потім невтерпець стало:

— Ах, кумушко, не знаю, як і сказати...

— Кажи, кажи! – припрошує Маланка.

— Та не знаю, як і сказати! Справа-то, бач, така, що нікому-нікому не велів Петро казати!

— Ох, матінко моя, та хіба ж я кому розповім?

— Ну, кума, — каже тоді Хвеська, — вже я, так і бути, тобі скажу, тільки ти гляди нікому-нікому!..

І розповіла все про ті гроші.

Тільки Хвеська з хати, а кума Маланка одяглася й побігла до куми Параски:

— Ох, кумушко, ти чула?

Так про Петрову знахідку все їй і розповіла. А Параска — Марині, а та — Арині...

Ось через день або два кличуть Петра до бурмістра. Той на нього відразу накинувся:

— Кажи, такий-сякий, знайшов гроші?

— Ні, — відповідає Петро, — не знаходив.

— Як не знаходив? Твоя баба дарма, чи що, говорить?

— А що ж моя баба каже? Моя баба такого може наговорити, чого й на світі не буває. Адже вона не при своєму розумі.

— Ах, ти так! — каже бурмістр. — Покликати ж сюди Хвеську!

Ось приводять Хвеську. Бурмістр і питає:

— Знайшов твій чоловік гроші?

А вона й зізналася.

— Ну що? — питає тоді бурмістр у Петра. — Бачиш?

— Ну то й що! — відповідає той. — Вона чого тільки не вигадає! А ви спитайте її, пане, коли це було?

— А коли це було? — запитує бурмістр Хвеську.

— Коли? Це було як раз тоді, коли ми ходили в ліс по рибу — під кущами рибу збирали, коли бубликова хмаринка пройшла і ми з груші бубликів натрясли, і в невід заєць спіймався, і вас, милостивий пане, по селу водили...

— А навіщо мене водили по селу? — запитує бурмістр.

— Прошу пробачення, милостивий пане... Та, вже коли питаєте, тоді скажу… щоб вас відшмагати гарненько за ковбасу, яку ви у попа звеліли вкрасти...

Тут бурмістр як підскоче:

— Ах ти така-сяка! Як ти смієш мені таке казати! Взяти її, всипати щосили, щоб знала, як даремно язиком водити!

Тут Петро заступився, почав просити, пояснювати, що його дружина не при своєму розумі. Ну, пан подумав, подумав: і справді дурепа, — взяв та й відпустив.

Ось йдуть вони удвох — Хвеська і Петро. Він сміється, а вона ніс повісила: второпала, що попалася. Прийшли додому, вона — в сльози.

— Хвесько, дружина моя мила! — каже Петро. — Не базікай даремно. А тепер не сердься, давай помиримось.

Тоді й помирилися. А незабаром відкупилися від пана, стали гарно жити і ні в чому собі не відмовляти.