Пробачте, діти... я запізнився... (Василь Сухомлинський)

Діти щиро зраділи хворобі вчителя і можливості йти додому! А застуджений вчитель, не дивлячись на хуртовину, все ж прийшов проводити заняття...

Пробачте, діти... я запізнився...

Був холодний січневий ранок. Зривалися сніжинки. З півночі віяв холодний, пронизливий вітер.
Ми прийшли до школи на світанку. В класі було тепло. Ми роззулися й гріли ноги біля грубки.
Задзвонив дзвоник. Ми сіли на місця. Минула хвилина, друга. Вчителя не було. Ми послали Ніну - вона в класі старостою: піди в учительську, дізнайся, чому немає вчителя.
Через хвилину Ніна повернулася й сказала.
— Іван Петрович захворів. Директор школи сказав, щоб ми йшли додому.
— Ура!..—закричали ми всі, невимовно раді. — Ура! Уроків не буде! Вчитель захворів!
Раптом відчинилися двері, й до класу ввійшов Іван Петрович. Запорошений снігом, втомлений. Ми завмерли від несподіванки. Сіли, нахилили голови.
Іван Петрович підступив до столу.
— Пробачте, діти,— тихо сказав він. — Занедужав я трохи, та все ж вирішив іти до школи. Запізнився дещо.
Він роздягся тут же, в класі. Сів за стіл, подивився на нас. А нам соромно було підвести очі...

Простите, дети... я опоздал...

Было холодное январское утро. Срывались снежинки. С севера дул холодный, пронизывающий ветер.
Мы пришли в школу на рассвете. В классе было тепло. Мы разулись и грели ноги у печки.
Зазвонил звонок. Мы сели на места. Прошла минута, вторая. Учителя не было. Мы послали Нину — она староста в классе: пойди в учительскую, узнай, почему нет учителя.
Через минуту Нина вернулась и сказала:
— Иван Петрович заболел. Директор школы сказал, чтобы мы шли домой.
— Ура! — закричали мы, несказанно счастливые. — Ура! Уроков не будет! Учитель заболел!
Вдруг открылась дверь, и в класс вошел Иван Петрович. Запорошенный снегом, уставший. Мы замерли от неожиданности. Сели, наклонили головы.
Иван Петрович подошел к столу.
— Простите, ребята, — тихо сказал он. Заболел я немного, но все же решил идти в школу. Опоздал немного.
Он разделся здесь же, в классе. Сел за стол, посмотрел на нас. А нам стыдно было поднять глаза ...