Очень смешной рассказ о друзьях, не на шутку заблудившихся в кукурузе )))
Чого він Ява, питаєте?
Та то він себе сам так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати «Я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звать), але приклеїлось оте «Ява» до нього на все життя. Навіть міліціонер, що живе в нашому селі, так його називає.
У них узагалі вся сім'я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід, старий Рень, мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо у нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б'є дід із тою онучею, ох же ж і б'є! Городські мисливці, що машинами з Києва приїжджають, тільки ахають.
«Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон», — кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реньовим назвали.
Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою своєю меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
— Опозогив! — вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив! Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди очі ховать. Стояв, стояв, червоний, мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п'ятами залопотів.
Та то лише раз таке було.
Гарний хлопець Ява. Мій найкращий друг.
Видумляка — якого світ не бачив. Весь час різні штуки вигадує.
І підводного човна з дідової плоскодонки ми з ним майстрували. І «метро» під свинарником рили. І корову Контрибуцію для бою биків тренували (це після фільму про тореадорів). І чого тільки ми не робили. Всього не перелічити.
Але завжди вигадки Явині були романтичні й захопливі. А його ідеї запалювали і надихали. І як же я здивувався, коли раптом (це було ще навесні) Ява запропонував:— Давай, Павлушо, виведемо новий сорт кукурудзи.
Я вирячився на нього — чи, бува, не захворів. А він…
— Кукурудза, — каже, — дуже важливий сільськогосподарський продукт, і виведення нових її сортів — справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери-симиренки дуже поважані люди — не менше космонавтів. Он-до моя мати, дивись, і депутат, і в Київ на наради їздить, і в президії завжди сидить.
Слухав я, слухав, а тоді не вдержався.
— Тю, — кажу, — на тебе! Таке говориш — як на зборах. Теж іще знайшов веселу справу — кукурудзу вирощувати…
Подивився він на мене, скривився презирливо.
— Ти, — каже, — Павлушо, довбняк. Ні чорта не понімаєш. Та ти знаєш, що б це для мене було, якби я винайшов новий сорт кукурудзи! Який би це вихід був! Е-ех! Ніяке письмо, ніякі штани не були б для мене страшні. Почала б мати мене за штани або письмо лаяти, а я їй тільки — раз! — новий сорт кукурудзи. Вона — ах! — і про все на світі забула. Кукурудза — це ж її життя. Врятувався б я від письма на віки вічні.
З письмом у Яви була трагедія. Не давалося Яві оте письмо, або як його ще наша вчителька називає — чистописання. Коли вже говорити про Явине письмо, то, чесно кажучи, то було брудно-писання. І в стінгазеті його за це протягували, і зошити його на спеціальній дошці вивішували — нічого не допомагало. Не міг він бути акуратним.
Крім письма, було у Яви ще одне слабке місце — штани. Штани на Яві горіли. Будь-які нові штани з будь-якого найцупкішого матеріалу за півмісяця перетворювалися на саме ґноття. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією (я льотчиком мрію стати!), то характер у Яви був реактивний. Перш за все не витримували таких швидкостей і перевантажень холоші. Вони обтріпувалися внизу, Ява скрушно зітхав і підстригав їх ножицями. До цієї перукарської справи йому доводилося вдаватися частіше й частіше, штани дедалі коротшали, до того ж Ява весь час їх розпанахував, лишаючи на парканахцілі шматки, і незабаром від штанів лишалася сама тільки назва, яка ледь-ледь держалася на шлейці.
Так, виведення нового сорту кукурудзи було б для Яви дуже корисним.
— Ти розумієш, — переконував він мене, — це ж інтересно. Може, ми справжніми симиренками станем. Хіба погано? Нас уся країна знатиме.
— Нє, — кажу, — не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків-симиренків не буває… Хай уже щось інше. Та я й не вірю, щоб ми щось вивели. Це ж кебету треба мать і знати до біса. Нє!
— Ну й маруда ж ти, Павлушо.
— А ти тріпло!
— А ти сонна муха.
— А ти… тьху на тебе!
— І на тебе тьху!
Крепко ми тоді посварилися. Правда, за два дні й помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Зразу після школи я поїхав у гості до дядька в інше село, а коли приїхав, Яви не застав — він у табір до моря подався. Так ми з ним ціле літо майже не бачились. І зустрілись тільки, як почались заняття в школі.Я, певна річ, геть зовсім забув про ту розмову що була у нас навесні. І раптом він каже:
— Знаєш, Павлушо, а я ж новий сорт кукурудзи таки посадив.
Я аж рота роззявив.
— Бре, — кажу. — Де? Як?
— На материній ділянці. Ото як ти поїхав, весь час муляла мені думка про кукурудзу. Поліз я раз на горище, шукав коліщатко те, що ти мені подарував. А в нас, ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів до біса. Шукав я, шукав коліщатко і раптом натрапив на качан. Аж підскочив. Такий, я тобі скажу, качанище — ну як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені — йой, та це ж, мабуть, новий сорт кукурудзи сам вивівся випадково, і ніхто про це не знає. Певно, мати його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Оце діло! Саме щастя в руки лізе. Вилущив я з того качана насіння. Ох і насіння! Якби я тобі однією насіниною по лобі вцілив — отакенну ґулю б набив… Пішов я крадькома на материну ділянку, — саме годяще місце, бо ж і добрива там і земля будь здоров, — повиколупувавте, що було посаджено, і цілий рядок своїм сортом засадив. Ще й кілочки повтикав — для пам'яті, щоб не сплутати.
— Ну й що? — нетерпляче питаю. — Виріс твій сорт?
— Та мабуть. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підем сьогодні подивимося. Давай?
— Давай, — кажу, — раз таке діло, треба йти. Тим більше, за тиждень-півтора кукурудзу збиратимуть. Збере комбайн твій сорт — дідька лисого ти його тоді знайдеш.
Розмова ця відбулася на великій перерві. А коли скінчилися уроки, Ява сказав:
— Ходімо.
— То, може, — кажу, — спершу пообідаєм, а тоді.
— Та чого там обідать, не вмреш. Ми швидко. Подивимося тільки й назад. І будеш собі хоч до вечора обідать.
Я бачу, що його така нетерплячка взяла, — погодився. Може, й справді хлопець новий сорт одкрив!
Пішли ми.
Вийшли за село, на польову дорогу. На небі — ні хмарини. Сонце світить, нежарке лагідне вересневе сонце.
Обабіч шляху суцільною зеленою стіною, наче ліс, стоїть кукурудза, височенна, метрів зо три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.
Йдемо ми та й йдемо. Вже й села не видно.
— Довго ще? — питаю.
— Та нє. Ще трохи та й уже.
Після цього ми ще добрі кілометри два тьопали. Нарешті Ява каже:
— Отут. Бачиш, табличка.
Дійсно, край шляху стирчить на кілку табличка, а на табличці кривулястими літерами написано:
Кукурудза
Сорт Буковинський № 1
Ланка Надії Рень
Площа 8,5 га
— Вірно, — кажу, — це воно.
— Пішли, — каже Ява, — тепер углиб треба.
Звернули ми з шляху і — в кукурудзу. Ява попереду, я — за ним.І одразу — наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувать, щоб по пиці не вдарило. А тут іще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з очей згубив. Тільки за шурхотом чую, куди йти.
За деякий час питаю.
— Ну як? Скоро вже твій сорт?
— Скоро, скоро, — досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос. От реактивщик — бач, уже де.
— Стривай, не спіши так, — гукаю, — а то я не бачу, куди йти.
У мене вже двічі портфель із рук випадав, і щоку я подряпав об шорстке, наче з бляхи, кукурудзяне листя.
Нарешті знову питаю:
— Ну як? Знайшов?
— Ні ще. Густо дуже, — і в голосі, чую, вже нема тої бадьорості.
— Слухай, — кажу, — ти ставай навка-рачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.
Сказав — і собі став на чотири, портфель у зуби, щоб не заважав, і порачкував, наче собака в цирку. Повзу і мовчу — з портфелем у зубах багато не наговориш. Навсібіч роздивляюсь — кілочки шукаю. З розгону просто носом у Явині штани ткнувся. Дивлюсь, він теж із портфелем у зубах. Сіли ми, портфелі з рота повипускали — відсапуємось.
— Ну що? — питаю.
— Та, знаєш, — каже розгублено, — дуже важко у цій гущині шукати. Десь отут повинно буть, а не можу знайти.
— Знаєш, — кажу, — давай планомірно. Прочешемо цей шмат за всіма правилами. Ти в один бік повзи, а я в другий, а потім зійдемось. Кукурудза ж квадратно-гніздовим посаджена, по квадратах і будем прочісувати. Це дуже просто.
Ява зразу повеселішав:
— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх у зубах тягати.
Поклали ми портфелі й розповзлися — я в один бік, Ява в другий.
Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто — по квадратах, але, виявляється, недуже просто. Як голову біля самої землі тримати — то ще видно трохи оті квадрати-ряди, а як піднімеш голову — ніяких тобі квадратів, саме листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.
Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі пообдирав, а кілочків нема.
— Яво-о! — кричу.
— Агов, — здалеку обзивається.
— Давай, — кричу, — назад!
— Давай!
Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж уперед. Уже давно повинен був би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чуть.
— Яво! — гукаю нарешті.
— Агов! — чується десь далеко праворуч.
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш.
— Це ти, — гукає він, — це ти не туди повзеш. Я повзу правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди.
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.
— Ну, — питаю, — знайшов? — Знайшов? Знайшов? — перекривляє він. — Якби знайшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?
— Слухай, — кажу я, — може, ти не кукурудзу, може, ти ґудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.
— Носа твого я посадив.
— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє сими-ренківство в печінках сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?
— Там, де ти його поклав.
Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався, а портфеля не бачу.
— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій гущині.
— Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному і все заплутав.
— Ну, гаразд, — кажу, — сваритися потім будем, давай портфелі спершу знайдемо.
— Гаразд, — каже, — давай, коли ти такий слабак.
І поповзли ми шукати портфелі. Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. За півгодини ми втямили, що знайти портфелі у цих кукурудзяних джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали — ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.
— Яво, — сказав я, — давай плюнем на портфелі й підем додому. Пообідаєм, а тоді прийдем по портфелі. А то я так їсти хочу, що аж у голові паморочиться.
— Знаєш, давай, — зразу погодився Ява, — а то в мене теж живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кілочки, я думаю, теж. Ходім.
І Ява бадьоро рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.
Йти ставало дедалі важче.
— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, — де шлях?
Ява мовчав. — Яво! — крикнув я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
Ява зупинився:
— А куди? Ти знаєш, куди?
— Нє, — кажу я, ледве тримаючись на ногах, — це ти мене сюди завів. Ти й виводь.
Ява безсило опустився на землю.
— Я б вивів, — сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць. — Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплутав мене. А тепер я не знаю.
— Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!
— Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? Кукурудза — не ліс, у кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же. Я їсти хочу… Чуєш?
— То виходь сам, раз не можна заблудитися.
— Що — сам? Що — сам? Це ж твоя мати кукурудзовод. А моя мати доярка. З корівника я тебе, заплющивши очі, виведу. — Чого скиглиш? Дай відпочити трохи. Рознюнився. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти в біса льотчик!.. Слинько ти! Потеруха ти гречана… Знав би твій тезко космонавт Попович, що в нього такий земляк… Е! Тільки ім'я хороше паскудиш. Одійди, бо вдарю!
Мабуть, ми б таки побилися, якби не така втома і не така ситуація.
Зітхнувши, я ліг поряд із Явою. І раптом у мене виникла ідея.
— Яво, — кажу, — а що, як вилізти і подивитися, куди йти.
— Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
— Ну то що, — кажу. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
— Ну, то лізь.
— Ні, ти лізь. Ти легший — в тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.
Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:
— Ну, давай спробуєм.
Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:
— Ти більше на мене спирайся, а за кукуру-дзинутільки держись.
— Добре, добре, — сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатись на мене. От уже коліном на плече став, вперся руками об голову… Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю… Черевик вдавлюється мені в плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються…
— Яво, — кричу, — швидше дивись, я падаю. І… щось затріщало, зашуміло, завищалоначе бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у вухах — пісок, очі запорошені.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:
— Яво, де ти? Ти живий?
— Жи… апчхи!., вий, — і з купи потрощеного кукурудзиння висовується Я ви на голова.
— Ну що, — питаю, — бачив?
— Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом. Ява зітхнув.
Я подивився в небо.
«Чудасія, — подумав я, — космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі й — нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Кіно!»
— Яво! — підхопився я. — Це дурниця якась. Цього не може буть, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі не заблуджувався у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.
Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.
— Хтозна, може й правда. Ходімо. І ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Леле, як було важко йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах!
В очах мигтіло і зеленіло.
Важко було сказать, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві,— і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:— Яво, — кажу, — я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми знову лягли на землю. Довго ми лежали.
Було тихо. Лише жорстке кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Навіть пташок, навіть коників-стрибунців не було чуть.
— А що як ми зовсім не виберемося звідси, — тихо сказав Ява. — І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І за два тижні комбайн разом із кукурудзою збере наші кісточки.
— Було б, — кажу, — пообідать. Все-таки довше б продержались. А так на ранок і повмираєм.
На згадку про обід мені так закортіло їсти, що я мало не заплакав.
— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.
— А в нас суп із галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози.
Ні, далі терпіть я не міг.
— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво. Але Ява був стійкіший за мене.
— Ти що, — каже, — щоб сміялися. Здорові гицелі серед білого дня у кукурудзі «рятуйте» кричать.
— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.
— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співать.
— Нехай, — кажу, — хоч співать.
І ми затягли перше, що на думку спало. А першою зринула пісня, яку ми часто чули по радіо.
На пыльных тропинках
далеких планет… —
жалібно-жалібно виводив Ява.
…Останутся наши следы… —
ще жалібніше підтягував я.
Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». «Ой» — ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.
Добре пішла у нас також пісня «Ой не шуми, луже, зелений байраче». Особливо рядки «Не плач, не журися, молодий козаче». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «не плач», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
Я чогось засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж ойкнув. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.
— Яво, — хриплю, — дивись! Ява глянув і зітхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-йой-ой!
Я обережно розкусив цукерку навпіл. Але невдало — одна частинка вийшла більшою, друга — меншою. А ще кусати — тільки покришиш.
Я зітхнув і простяг Яві більшу.
— Чого це? Давай мені ту.
— Ні, — кажу, — бери. Ти більше їсти хочеш.
— Чому?
— Бо я, — кажу, — добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.
— А я! Я картоплі цілу тарілку і м'яса, й салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.
— Ні. Я ще пиріг із яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.
— А я два пироги, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і сиру півтарілки і…
— А я ще млинців, і грушок-гниличок, і…
Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої частинки дуже ловко відкусив маленький шматочок і таким чином «порції» зрівнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але за кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилось. їсти захотілося ще дужче. І їсти, і пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати. Наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. Ми не бачили виходу.
І раптом просто з неба, десь близько, хтось дуже голосно сказав:
— Говорить Київ. Вісімнадцята година. Передаємо бесіду на тему «Кукурудза в сільському господарстві».
Нас — наче хто підкинув.
— Яво, — кричу, — це ж радіо у селі заговорило. Ми врятовані!
А він:
— Павлушо! Побігли, поки говорить. А то замовкне, знову заблудимось.
І ми рвонули. Ох же ж і рвонули ми! Аж зашуміло.
Та не встигли ми пробігти кілька кроків, як Ява об щось перечепився і гепнувся на землю. Я з розгону — на нього. Прочумались, посідали, дивимося — а то наші портфелі. Ну яку казці прямо. Ми так і засміялися дурним щасливим сміхом.
Коли ми вже були у селі, Ява задумливо сказав:
— Радіо все-таки це вещ! А я сказав:
— І кукурудза теж — сила. Особливо колгоспна. У одноосібницькій ми б чорта заблудилися!.. І таки треба було б вивести який-небудь новий сорт, га? Ну та про це ми ще поговорим…
Пригода в кукурудзі
Ви, звісно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, Великі Зондські… Ну, так Ява — це не острів. Ява — це мій друг і напарник. Ява Рень. Оно, чуєте, носом шморгає. Так, як він, ніхто в світі не шморгає носом.Чого він Ява, питаєте?
Та то він себе сам так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати «Я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звать), але приклеїлось оте «Ява» до нього на все життя. Навіть міліціонер, що живе в нашому селі, так його називає.
У них узагалі вся сім'я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід, старий Рень, мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо у нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б'є дід із тою онучею, ох же ж і б'є! Городські мисливці, що машинами з Києва приїжджають, тільки ахають.
«Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон», — кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реньовим назвали.
Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою своєю меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
— Опозогив! — вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив! Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди очі ховать. Стояв, стояв, червоний, мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п'ятами залопотів.
Та то лише раз таке було.
Гарний хлопець Ява. Мій найкращий друг.
Видумляка — якого світ не бачив. Весь час різні штуки вигадує.
І підводного човна з дідової плоскодонки ми з ним майстрували. І «метро» під свинарником рили. І корову Контрибуцію для бою биків тренували (це після фільму про тореадорів). І чого тільки ми не робили. Всього не перелічити.
Але завжди вигадки Явині були романтичні й захопливі. А його ідеї запалювали і надихали. І як же я здивувався, коли раптом (це було ще навесні) Ява запропонував:— Давай, Павлушо, виведемо новий сорт кукурудзи.
Я вирячився на нього — чи, бува, не захворів. А він…
— Кукурудза, — каже, — дуже важливий сільськогосподарський продукт, і виведення нових її сортів — справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери-симиренки дуже поважані люди — не менше космонавтів. Он-до моя мати, дивись, і депутат, і в Київ на наради їздить, і в президії завжди сидить.
Слухав я, слухав, а тоді не вдержався.
— Тю, — кажу, — на тебе! Таке говориш — як на зборах. Теж іще знайшов веселу справу — кукурудзу вирощувати…
Подивився він на мене, скривився презирливо.
— Ти, — каже, — Павлушо, довбняк. Ні чорта не понімаєш. Та ти знаєш, що б це для мене було, якби я винайшов новий сорт кукурудзи! Який би це вихід був! Е-ех! Ніяке письмо, ніякі штани не були б для мене страшні. Почала б мати мене за штани або письмо лаяти, а я їй тільки — раз! — новий сорт кукурудзи. Вона — ах! — і про все на світі забула. Кукурудза — це ж її життя. Врятувався б я від письма на віки вічні.
З письмом у Яви була трагедія. Не давалося Яві оте письмо, або як його ще наша вчителька називає — чистописання. Коли вже говорити про Явине письмо, то, чесно кажучи, то було брудно-писання. І в стінгазеті його за це протягували, і зошити його на спеціальній дошці вивішували — нічого не допомагало. Не міг він бути акуратним.
Крім письма, було у Яви ще одне слабке місце — штани. Штани на Яві горіли. Будь-які нові штани з будь-якого найцупкішого матеріалу за півмісяця перетворювалися на саме ґноття. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією (я льотчиком мрію стати!), то характер у Яви був реактивний. Перш за все не витримували таких швидкостей і перевантажень холоші. Вони обтріпувалися внизу, Ява скрушно зітхав і підстригав їх ножицями. До цієї перукарської справи йому доводилося вдаватися частіше й частіше, штани дедалі коротшали, до того ж Ява весь час їх розпанахував, лишаючи на парканахцілі шматки, і незабаром від штанів лишалася сама тільки назва, яка ледь-ледь держалася на шлейці.
Так, виведення нового сорту кукурудзи було б для Яви дуже корисним.
— Ти розумієш, — переконував він мене, — це ж інтересно. Може, ми справжніми симиренками станем. Хіба погано? Нас уся країна знатиме.
— Нє, — кажу, — не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків-симиренків не буває… Хай уже щось інше. Та я й не вірю, щоб ми щось вивели. Це ж кебету треба мать і знати до біса. Нє!
— Ну й маруда ж ти, Павлушо.
— А ти тріпло!
— А ти сонна муха.
— А ти… тьху на тебе!
— І на тебе тьху!
Крепко ми тоді посварилися. Правда, за два дні й помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Зразу після школи я поїхав у гості до дядька в інше село, а коли приїхав, Яви не застав — він у табір до моря подався. Так ми з ним ціле літо майже не бачились. І зустрілись тільки, як почались заняття в школі.Я, певна річ, геть зовсім забув про ту розмову що була у нас навесні. І раптом він каже:
— Знаєш, Павлушо, а я ж новий сорт кукурудзи таки посадив.
Я аж рота роззявив.
— Бре, — кажу. — Де? Як?
— На материній ділянці. Ото як ти поїхав, весь час муляла мені думка про кукурудзу. Поліз я раз на горище, шукав коліщатко те, що ти мені подарував. А в нас, ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів до біса. Шукав я, шукав коліщатко і раптом натрапив на качан. Аж підскочив. Такий, я тобі скажу, качанище — ну як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені — йой, та це ж, мабуть, новий сорт кукурудзи сам вивівся випадково, і ніхто про це не знає. Певно, мати його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Оце діло! Саме щастя в руки лізе. Вилущив я з того качана насіння. Ох і насіння! Якби я тобі однією насіниною по лобі вцілив — отакенну ґулю б набив… Пішов я крадькома на материну ділянку, — саме годяще місце, бо ж і добрива там і земля будь здоров, — повиколупувавте, що було посаджено, і цілий рядок своїм сортом засадив. Ще й кілочки повтикав — для пам'яті, щоб не сплутати.
— Ну й що? — нетерпляче питаю. — Виріс твій сорт?
— Та мабуть. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підем сьогодні подивимося. Давай?
— Давай, — кажу, — раз таке діло, треба йти. Тим більше, за тиждень-півтора кукурудзу збиратимуть. Збере комбайн твій сорт — дідька лисого ти його тоді знайдеш.
Розмова ця відбулася на великій перерві. А коли скінчилися уроки, Ява сказав:
— Ходімо.
— То, може, — кажу, — спершу пообідаєм, а тоді.
— Та чого там обідать, не вмреш. Ми швидко. Подивимося тільки й назад. І будеш собі хоч до вечора обідать.
Я бачу, що його така нетерплячка взяла, — погодився. Може, й справді хлопець новий сорт одкрив!
Пішли ми.
Вийшли за село, на польову дорогу. На небі — ні хмарини. Сонце світить, нежарке лагідне вересневе сонце.
Обабіч шляху суцільною зеленою стіною, наче ліс, стоїть кукурудза, височенна, метрів зо три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.
Йдемо ми та й йдемо. Вже й села не видно.
— Довго ще? — питаю.
— Та нє. Ще трохи та й уже.
Після цього ми ще добрі кілометри два тьопали. Нарешті Ява каже:
— Отут. Бачиш, табличка.
Дійсно, край шляху стирчить на кілку табличка, а на табличці кривулястими літерами написано:
Кукурудза
Сорт Буковинський № 1
Ланка Надії Рень
Площа 8,5 га
— Вірно, — кажу, — це воно.
— Пішли, — каже Ява, — тепер углиб треба.
Звернули ми з шляху і — в кукурудзу. Ява попереду, я — за ним.І одразу — наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувать, щоб по пиці не вдарило. А тут іще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з очей згубив. Тільки за шурхотом чую, куди йти.
За деякий час питаю.
— Ну як? Скоро вже твій сорт?
— Скоро, скоро, — досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос. От реактивщик — бач, уже де.
— Стривай, не спіши так, — гукаю, — а то я не бачу, куди йти.
У мене вже двічі портфель із рук випадав, і щоку я подряпав об шорстке, наче з бляхи, кукурудзяне листя.
Нарешті знову питаю:
— Ну як? Знайшов?
— Ні ще. Густо дуже, — і в голосі, чую, вже нема тої бадьорості.
— Слухай, — кажу, — ти ставай навка-рачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.
Сказав — і собі став на чотири, портфель у зуби, щоб не заважав, і порачкував, наче собака в цирку. Повзу і мовчу — з портфелем у зубах багато не наговориш. Навсібіч роздивляюсь — кілочки шукаю. З розгону просто носом у Явині штани ткнувся. Дивлюсь, він теж із портфелем у зубах. Сіли ми, портфелі з рота повипускали — відсапуємось.
— Ну що? — питаю.
— Та, знаєш, — каже розгублено, — дуже важко у цій гущині шукати. Десь отут повинно буть, а не можу знайти.
— Знаєш, — кажу, — давай планомірно. Прочешемо цей шмат за всіма правилами. Ти в один бік повзи, а я в другий, а потім зійдемось. Кукурудза ж квадратно-гніздовим посаджена, по квадратах і будем прочісувати. Це дуже просто.
Ява зразу повеселішав:
— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх у зубах тягати.
Поклали ми портфелі й розповзлися — я в один бік, Ява в другий.
Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто — по квадратах, але, виявляється, недуже просто. Як голову біля самої землі тримати — то ще видно трохи оті квадрати-ряди, а як піднімеш голову — ніяких тобі квадратів, саме листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.
Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі пообдирав, а кілочків нема.
— Яво-о! — кричу.
— Агов, — здалеку обзивається.
— Давай, — кричу, — назад!
— Давай!
Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж уперед. Уже давно повинен був би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чуть.
— Яво! — гукаю нарешті.
— Агов! — чується десь далеко праворуч.
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш.
— Це ти, — гукає він, — це ти не туди повзеш. Я повзу правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди.
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.
— Ну, — питаю, — знайшов? — Знайшов? Знайшов? — перекривляє він. — Якби знайшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?
— Слухай, — кажу я, — може, ти не кукурудзу, може, ти ґудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.
— Носа твого я посадив.
— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє сими-ренківство в печінках сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?
— Там, де ти його поклав.
Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався, а портфеля не бачу.
— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій гущині.
— Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному і все заплутав.
— Ну, гаразд, — кажу, — сваритися потім будем, давай портфелі спершу знайдемо.
— Гаразд, — каже, — давай, коли ти такий слабак.
І поповзли ми шукати портфелі. Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. За півгодини ми втямили, що знайти портфелі у цих кукурудзяних джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали — ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.
— Яво, — сказав я, — давай плюнем на портфелі й підем додому. Пообідаєм, а тоді прийдем по портфелі. А то я так їсти хочу, що аж у голові паморочиться.
— Знаєш, давай, — зразу погодився Ява, — а то в мене теж живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кілочки, я думаю, теж. Ходім.
І Ява бадьоро рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.
Йти ставало дедалі важче.
— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, — де шлях?
Ява мовчав. — Яво! — крикнув я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
Ява зупинився:
— А куди? Ти знаєш, куди?
— Нє, — кажу я, ледве тримаючись на ногах, — це ти мене сюди завів. Ти й виводь.
Ява безсило опустився на землю.
— Я б вивів, — сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць. — Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплутав мене. А тепер я не знаю.
— Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!
— Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? Кукурудза — не ліс, у кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же. Я їсти хочу… Чуєш?
— То виходь сам, раз не можна заблудитися.
— Що — сам? Що — сам? Це ж твоя мати кукурудзовод. А моя мати доярка. З корівника я тебе, заплющивши очі, виведу. — Чого скиглиш? Дай відпочити трохи. Рознюнився. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти в біса льотчик!.. Слинько ти! Потеруха ти гречана… Знав би твій тезко космонавт Попович, що в нього такий земляк… Е! Тільки ім'я хороше паскудиш. Одійди, бо вдарю!
Мабуть, ми б таки побилися, якби не така втома і не така ситуація.
Зітхнувши, я ліг поряд із Явою. І раптом у мене виникла ідея.
— Яво, — кажу, — а що, як вилізти і подивитися, куди йти.
— Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
— Ну то що, — кажу. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
— Ну, то лізь.
— Ні, ти лізь. Ти легший — в тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.
Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:
— Ну, давай спробуєм.
Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:
— Ти більше на мене спирайся, а за кукуру-дзинутільки держись.
— Добре, добре, — сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатись на мене. От уже коліном на плече став, вперся руками об голову… Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю… Черевик вдавлюється мені в плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються…
— Яво, — кричу, — швидше дивись, я падаю. І… щось затріщало, зашуміло, завищалоначе бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у вухах — пісок, очі запорошені.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:
— Яво, де ти? Ти живий?
— Жи… апчхи!., вий, — і з купи потрощеного кукурудзиння висовується Я ви на голова.
— Ну що, — питаю, — бачив?
— Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом. Ява зітхнув.
Я подивився в небо.
«Чудасія, — подумав я, — космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі й — нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Кіно!»
— Яво! — підхопився я. — Це дурниця якась. Цього не може буть, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі не заблуджувався у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.
Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.
— Хтозна, може й правда. Ходімо. І ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Леле, як було важко йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах!
В очах мигтіло і зеленіло.
Важко було сказать, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві,— і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:— Яво, — кажу, — я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми знову лягли на землю. Довго ми лежали.
Було тихо. Лише жорстке кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Навіть пташок, навіть коників-стрибунців не було чуть.
— А що як ми зовсім не виберемося звідси, — тихо сказав Ява. — І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І за два тижні комбайн разом із кукурудзою збере наші кісточки.
— Було б, — кажу, — пообідать. Все-таки довше б продержались. А так на ранок і повмираєм.
На згадку про обід мені так закортіло їсти, що я мало не заплакав.
— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.
— А в нас суп із галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози.
Ні, далі терпіть я не міг.
— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво. Але Ява був стійкіший за мене.
— Ти що, — каже, — щоб сміялися. Здорові гицелі серед білого дня у кукурудзі «рятуйте» кричать.
— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.
— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співать.
— Нехай, — кажу, — хоч співать.
І ми затягли перше, що на думку спало. А першою зринула пісня, яку ми часто чули по радіо.
На пыльных тропинках
далеких планет… —
жалібно-жалібно виводив Ява.
…Останутся наши следы… —
ще жалібніше підтягував я.
Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». «Ой» — ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.
Добре пішла у нас також пісня «Ой не шуми, луже, зелений байраче». Особливо рядки «Не плач, не журися, молодий козаче». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «не плач», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
Я чогось засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж ойкнув. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.
— Яво, — хриплю, — дивись! Ява глянув і зітхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-йой-ой!
Я обережно розкусив цукерку навпіл. Але невдало — одна частинка вийшла більшою, друга — меншою. А ще кусати — тільки покришиш.
Я зітхнув і простяг Яві більшу.
— Чого це? Давай мені ту.
— Ні, — кажу, — бери. Ти більше їсти хочеш.
— Чому?
— Бо я, — кажу, — добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.
— А я! Я картоплі цілу тарілку і м'яса, й салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.
— Ні. Я ще пиріг із яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.
— А я два пироги, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і сиру півтарілки і…
— А я ще млинців, і грушок-гниличок, і…
Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої частинки дуже ловко відкусив маленький шматочок і таким чином «порції» зрівнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але за кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилось. їсти захотілося ще дужче. І їсти, і пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати. Наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. Ми не бачили виходу.
І раптом просто з неба, десь близько, хтось дуже голосно сказав:
— Говорить Київ. Вісімнадцята година. Передаємо бесіду на тему «Кукурудза в сільському господарстві».
Нас — наче хто підкинув.
— Яво, — кричу, — це ж радіо у селі заговорило. Ми врятовані!
А він:
— Павлушо! Побігли, поки говорить. А то замовкне, знову заблудимось.
І ми рвонули. Ох же ж і рвонули ми! Аж зашуміло.
Та не встигли ми пробігти кілька кроків, як Ява об щось перечепився і гепнувся на землю. Я з розгону — на нього. Прочумались, посідали, дивимося — а то наші портфелі. Ну яку казці прямо. Ми так і засміялися дурним щасливим сміхом.
Коли ми вже були у селі, Ява задумливо сказав:
— Радіо все-таки це вещ! А я сказав:
— І кукурудза теж — сила. Особливо колгоспна. У одноосібницькій ми б чорта заблудилися!.. І таки треба було б вивести який-небудь новий сорт, га? Ну та про це ми ще поговорим…
Комментариев нет:
Отправить комментарий