Улыбка тёти Клёмы | Всеволод Нестайко | Аудиокниги детям | Рассказ

Бывает так, что улыбка странноватой соседки, с которой у тебя напряженные отношения, может долго греть душу.

Улыбка тети Клёмы

Павлик пошел в первый класс. Это было очень торжественно и даже немного страшновато. Весь первый класс «Б» выстроили перед школой на линейку и в гулкой тишине каждого по очереди поздравили с первым сентября, а затем прозвонил звонок на первый урок.
А дальше были созданы звездочки. В звездочку Павлика попали все его лучшие друзья: Витя, Юра, Саша и Володька по прозвищу Долгоносик. И вожатый им попался очень хороший — пятиклассник Вася Черевань, которого знала вся школа, так как он был редактором сатирической стенгазеты «ёжик».
Павлик понял, что в жизни его произошло важное изменение. И почувствовал он это на следующий день. Это была пятница — особенный день в школе, где учился Павлик. Уборщиц в этой школе не было, убирали в классах и коридорах сами ученики. Поэтому по пятницам устраивали так называемый «аврал», когда в школе мыли, скребли и чистили, как на настоящем военном корабле. В «аврале» участвовали все ученики.
И вот в эту пятницу на большой перемене Вася Черевань собрал свою звездочку в коридоре у окна и сказал:
— Ребята, вы, конечно, знаете, что сегодня «аврал». Нам предлагают присоединиться. Надо, братцы, уже учиться работать.
Никогда пятеро друзей не ждали так конца уроков, как в этот день. Наконец прозвенел последний звонок. Ребята мигом выбежали из класса. Через несколько минут к ним подошел Вася Черевань. В руках у него было шесть веников — пять для звездочки и один для себя. Он дал каждому мальчику по венику, свой веник положил на плечо, как винтовку, и коротко скомандовал:
— За мной! Одеваться! И — в сад!
Вася Черевань вывел ребят на долгую дорожку, протянувшуюся через весь сад.
— Саша, твой участок от начала дорожки до того пенька. А твой, Витя, от пенька к старой груше. Юра будет подметать от груши до скамейки, Володя — от лавки до куста. А это, Павлик, твой участок. Остальное я беру на себя. Слушай мою команду! Разойтись по участкам! Через минуту начинаем. Приготовиться! Начали!..
Это было здорово! Павлик не знал, что именно чувствуют на корабле матросы во время «аврала», но он был почему-то уверен, что они должны чувствовать то же самое, что сейчас он. Еще давным-давно, в детском саду, Павлик окончательно положил себе быть моряком, когда вырастет. Он мечтал о бескрайнем синем море, о далеких опасных плаваниьях, о бурях и штормах... И вот теперь Павлику вдруг показалось, что его мечта неожиданно приблизилась и в какой-то степени стала осуществляться. И то, что в звездочке были одни ребята, и предводителем у них был такой боевой пятиклассник, и, главное, что этот главарь давал им задания таким властным командирским тоном, как настоящий капитан, — все это казалось Павлику очень похожим на морскую службу.
Павлик подметал дорожку так восторженно, как, кажется, никогда не играл даже в любимые игры. Особенно радостно было от того, что рядом, в саду, в школе, работают десятки, сотни учеников, — носят, моют, скребут, подметают... А когда минут через двадцать все было сделано, Павлик, на удивление, почувствовал не удовольствие, а какую досаду и даже разочарование. Ему хотелось еще работать. И он с тайной надеждой посмотрел на вожатого — не скажет ли он делать что-то ещё? Но Вася Черевань, забрав у ребят веники, сказал:
— Вот молодцы! Настоящие труженики! Ну, а теперь — айда домой, обедать!.. Привет!
По оконному стеклу медленно и лениво ползет муха. Павлик какое-то время презрительно смотрит на нее, затем резким движением сгоняет ее с окна. Павлик давно пообедал и теперь бродит по комнатам. В комнатах тихо, никого нет. Мать и отец еще не вернулись с работы. Но Павлик уже привык один оставаться дома, и это его нисколько не беспокоит. Опершись на подоконник, Павлик с грустью смотрит, как на улице дворник подметает тротуар. Вдруг из коридора слышится голос, резкий и неприятный:
— Мальчик, я иду! Запри дверь на защелку. Никого чужого не упускай. Если будут стучать — обязательно спроси: «Кто там?» И не наделай пожара. Понял?
— Да слышу! — недовольно отвечает Павлик. Парадные двери хлопнули, щелкнул замок. Это ушла соседка, тетя Клёма.
Тетя Клёма... Вряд ли во всем мире есть вторая такая соседка, как тетя Клёма.
Это высокая худая бабушка с желтым морщинистым лицом и хищным крючковатым носом. На этом носу каким-то чудом держится похоже на пропеллер пенсне с квадратными гранеными стеклами.
Ее зовут Клементина Аполлинарьевна. Однако все в доме издавна называют ее тетя Клёма. Говорят, что так называли ее когда-то родственники, которые погибли. Сейчас тетя Клёма одинокая и живет совсем одна. Она молчалива и относится ко всем презрительно. С нежностью относится только к своему коту Ваське, большому, взлелеянному и ослепительно-белому, как снег. Из-за этого самого Васьки и началась непримиримая вражда тети Клёмы с Павликом.
Как-то Павлик и его лучший друг Володька-Долгоносик затеяли игру в цирк. Арена цирка была на кухне. И вот после второго антракта на кухню, потягиваясь, ленивой походкой вошел кот Васька. Кота Ваську поймали и превратили в дрессированного тигра. Для начала дрессировщики окунули кончик его белого хвоста в чернильницу.
Получилось очень красиво и оригинально...
На спектакль неожиданно пришла тетя Клёма. Приглушенно вскрикнув, она схватила Ваську и, больно шлёпнув Павлика по затылку, гневно сказала:
— Не смей мучить животных, плохой мальчишка! После чего пошла к себе в комнату отмывать кошачий хвост.
С тех пор они стали врагами.
Тетя Клёма открыто презирала Павлика, а он — по мере возможности — наносил ей различных мелких неприятностей: то погасит в ванной свет, когда она моется, то измажет повидлом ручку ее двери, то еще что-нибудь выкинет. Единственное, что иногда останавливало Павлика в его враждебных намерениях, это то, что тетя Клёма никогда не жаловалась на него родителям.
... Сегодня Павлику было не до тети Клёмы. Пошла — ну и хорошо. Эх, скучно! Хотя бы скорее Володька-Долгоносик пришел. Может, вдвоем придумали бы что-то. Но Володьки нет. Наверное, отправился с мамой в гости к бабушке. В душе у Павлика звучат морские команды: «Аврал! Все наверх! Драить палубу! Хочется двигаться, что-то делать. Эх!..
Павлик снова обходит квартиру. Выходит в коридор, идет на кухню. Но и на кухне сегодня чисто-пречисто, совсем нечего ни подметать, ни убирать... И вдруг взгляд останавливается на окне. Там, за окном — балкон. А на балконе страшный бардак, валяются какие-то ящики, разбитые горшки из-под цветов, ржавые консервные банки и прочий хлам. Среди балкона стоит почерневшее от дождей и снега, старое плетеное из лозы кресло, на спинке которого висит грязное тряпье.
Вот это да! Вот где можно разойтись и навести такой порядок, что...
Тьфу, да это же балкон тети Клёмы!.. Павлик с досадой морщится. Опять тетя Клёма становится ему поперек дороги!..
Но он уже не может отвести взгляда от балкона. И чем больше он смотрит на этот балкон, тем больше ему хочется убрать там.
И почему этот балкон принадлежит тете Клёме?
Вот досада!
И вдруг мелькнула мысль. А что...
А что тут такого?! Её дома нет. Она не увидит. Ведь она редко выходит на балкон и, конечно, вообще ничего не заметит. И никогда не узнает. Ну, чего там! А еще называется моряк! Трус несчастный! Ну! Кухонное окно выходит прямо на балкон тети Клёмы. Открыть окно и пролезть на балкон было пустое дело. И вот Павлик уже хозяйничает на балконе.
Ящики сторону — потом их надо будет поставить у стены. Консервные банки на подоконник — они пойдут в ведро для мусора. Черепки Павлик сгреб в кучу — их тоже придется выбросить. Тряпки снял с кресла и сложил в один из ящиков. А когда подсовывал ящик к стене, увидел рваную детскую калошу. И сразу узнал ее. Это была его собственная старая калоша, которую он еще в прошлом году зимой бросил через форточку на балкон, чтобы досадить тете Клёме. Павлик невольно усмехнулся — дурак! Сам себе теперь работы добавил...
Вскоре балкон нельзя было узнать.
Павлик сел в кресло и гордо огляделся вокруг.
Он был доволен.
И тут он вспомнил, что летом в этом самом кресле часами сидела в одиночестве тетя Клёма. И Павлик вдруг впервые подумал, что она очень одинока. Как ей, пожалуй, тоскливо и грустно быть все время самой... Ведь никого у нее нет. И никто ей никогда не помогает. И некому даже вот так просто убрать ей на балконе. Все надо самой. А она очень старая, и ей, конечно, трудно уже это делать. И Павлику впервые в жизни стало жаль эту несимпатичную старушку чудачку, которая так не любила его. И было приятно, что тетя Клёма никогда не узнает о его поступке...
Сидя в кресле, Павлик улыбнулся. Он еще раз, теперь уже с каким-то новым чувством, обвел взглядом балкон. И взгляд его случайно остановился на окне. Павлик чуть не вскрикнул от неожиданности. За окном стояла тетя Клёма.
Павлик сразу съежился, втянул голову в плечи, словно пойманный с поличным, испуганно смотрел на нее. И — странное дело — только теперь он вспомнил, что забыл запереть дверь на защелку, а тетя Клёма сердиться же на него за это! А о том, что он без ее разрешения залез на балкон и хозяйничает там, Павлик почему-то даже не подумал.
Сквозь пыльные, давно не мытые окна, будто в дымке, виднелось лицо тети Клёмы, и казалось оно не живым человеческим лицом, а устрашающим сказочным призраком.
И вдруг тетя Клёма улыбнулась. Это было так неожиданно, так необычно, даже невероятно! Павлик никогда раньше не видел, чтобы тетя Клёма улыбалась...
А потом губы тети Клёмы вздрогнули и зашевелились.
Сквозь двойные рамы не было слышно слов, но Павлик понял, что она сказала что-то очень нежное и хорошее...

Тореадори з Васюківки | Всеволод Нестайко | Оповiдання | Читати

Веселе оповiдання про двох відчайдушних хлопців, яким дуже хотілося прославитися...

Тореадори з Васюківки

Так не дасиш?
– Нєт.
– Жаднюга ти, Сало.
– А ви босяки. Я хоч кролів вирощую, а ви тільки лоботрясничаєте, з шкоди не вилазите.
– Так ти ж не даєш кролів.
– Та хіба вам можна довірити живого кроля? Він же у вас на другий день здохне.
– Сам ти здохнеш. – Нуда, здохне, ви ж його годувати не будете, я ж знаю. Ви курчат замордували? Замордували. У вас же, – Сало постукав себе пальцем по голові, – сільрада не працює.
– У тебе дуже працює. Недаремно тебе Салом дражнять. І не тому тільки, що в тебе пика товста, а тому, що ти ще й дурний. Навіть прислів'я таке є: «Дурне сало без хліба». Ходімо, Павлушо. Хай його з'їдять ті кролі.
– Ходім.
Знову у нас нічого не вийшло. От уредний Сало. Понад півсотні кролів було в нього, цілий двір. Ми з Явою просили, щоб дав нам хоч по одненькому (інтересно ж), а воно, свиня, тільки дулі крутить. Не дає. Не довіряє. Він, бач, хороший, роботящий, а ми – лайдаки. «Вам тільки поцяцькатись, а потім буде, як з отими курчатами». Курчат, яких нам птахівниця тьотя Оля подарувала, ми дійсно не вберегли. Взяли з собою на вигін, і там їх шуліка потягав. Ну, та то, я вважаю, стихійне лихо. Навіть із сільської череди вовк ягнят краде.
Просто Сало – нехороший чоловік. Заздрить, що ми веселі волоцюги і нас усе село знає, вся Васюківка. Тільки й мови, що про наші вибрики. Ото ж ми з ним якось у кукурудзі заблукали. Пам'ятаєте? Я вам уже колись про це розказував. І взагалі, багато чого було. Як розказать – кіно!
А Сало? Що – Сало? Корова, а не хлопець.
Його ніхто, крім отих поганських кролів, і не знає. Кому він потрібен? Абсолютно неінтересний хлопець.
– А втім, мені кроля не дуже й хотілося, – сказав Ява.
– Мені теж, – відгукнувся я.
– Хай отакі, як Сало, возяться з тими смердючими кролями. Він все одно більше ні на що нездатний, – сказав Ява.
– Нездатний, – відгукнувся я.
– А ми – зовсім друге діло. Будем говорить одверто, без брехні – ми таки хлопці з фантазією, – сказав Ява.
– З фантазією, – відгукнувся я.
– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Онде, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».
– Чув. Точно. – Так от треба щось таке зробить, щоб той курощуп Сало не задавався. Щось таке інтересне утнуть, щоб йому аж у носі засвербіло від заздрощів.
– Треба. Давай думать.
Сіли ми під тином і почали думать. Думали-думали, але довго ніщо путнє не придумувалося.
– Може, повітряного змія велетенського змайструвати і глечик зі сметаною на ньому у небо запустить?
– Нє.
– Може, піймати в лісі пугутькало і випустити в клубі під час зборів?
– Нє.
– Може, вкрасти Салові підштаники, коли білизну сушитимуть, і на телевізійну антену повісити?
– Нє.
Сидимо, думаємо. В мене аж голова з незвички заболіла.
Нарешті Ява блиснув очима і каже:
– Придумав.
– Ну?
– Давай улаштуємо бій биків. – Га?
– Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися – «Тореадор»?
– Ага, да-да-да… Ну й що?
– Пам'ятаєш – на арені розлючений бик, а тут дядько, у капелюсі, з гинджалом, перед носом у нього танцює.
– Да-да-да…
– А потім – рраз! Бик – беркиць! І аплодисменти.
– Ага. Здорово… Але ж це убивать треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я.
– Тю, дурний. Убивати! Що це тобі – м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футболу. Головне тут – красиво вимахувати перед носом бика червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Вперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павлуша Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде. Га?
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі… Запхнеться той мацапура Сало зі своїми кролями.
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати деталі. Перш за все – бик. Кандидатура бугая Петьки була відхилена одразу й остаточно. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю ногами риє – як екскаватор. А зареве – баби хрестяться, думають, що війна почалася.
Цього літа один дач ник мало не вмер із переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з пузцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на нього видряпався – досі не відомо. Але факт – півдня загоряв голий дачник на ізоляторах, тримаючись за дроти, – аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні й не зняв його. Дачник штани надів і одразу – на станцію: додому їхать. Ні, хай із бугаєм Петькою вороги наші б'ються.
Другою кандидатурою був у нас цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з'їв мою нову святкову сорочку, коли я у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
– По-перше, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й аплодисментів не почуємо. А по-друге, йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось – велике і крутороге.
– Коров'яче? – кажу. – Слухай, то, може, і взяти просто корову. Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі, ніде не сказано, що обов'язково повинен бути бик. Чоловічого роду.
Ява задумався:
– Хтозна, може й так.
– Тоді, – кажу, – ліпшої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька? – Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб із нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
– Що значить «психічна»! Юринда! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
– Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
– Я забираю, але ти все одно боїшся.
– Боюсь?
– Боїшся.
– Боюсь?
– Боїшся…
Я схопився рукою за вухо і в свою чергу вдарив Яву кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, попідбирали своїми штаньми і сорочками. Першим отямився я.
– Стривай, – кажу, – годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
– Це ж ти винуватий… Ну, гаразд. Спробуєм Контрибуцію. Завтра поженемо пастиі спробуєм. А то твоя Манька дійсно для телевізора не пасує. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив мою дорогу Маньку.
Ми почистили одне одного і пішли додому.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав перед собою Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий мамин капелюх – у ньому мама їздила до Києва на наради. Капелюх був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час, як коняка, що везе віз, сіпати головою, поправляючи капелюх. Здавалося, що він із кимсь розкланюється.
Капелюха Ява, звичайно, взяв нищечком.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі що-небудь пам'ятаю. Він із самого малечку висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому було вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Ґава і Рева, про яких мені мати колись розповідала безліч різних історій, аж поки я не засинав. Останні два роки, оскільки я вже виріс, килимок лежав у скрині, й тепер від Цюці, Ґави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
Килимок і капелюх – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві чудові шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли і співали арію Хозе з опери «Кармен», яку багато разів чули по радіо.
Торе-гадор, смелее в бой,
торе-гадор, торе-гадор…
Там ждет тебя-га любовь,
там ждеттебя-га-га любовь…
Ми співали і не знали, що жде нас.
Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо. І сонце сяяло – аж шкварчало, як сало на сковорідці. Погода – саме годяща для бою биків.
Ми погнали корів аж на край вигону туди, де ставок, – подалі від людських очей.
– Оджени свою Маньку кудись убік, щоб не заважала, – сказав Ява, – і давай починати.
Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй ліпше не бачити бою биків.
Ява поправив на голові капелюха, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької її морди і почав вимахувати килимком у неї перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться…
Контрибуція спокійнісінько щипала траву.
Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція не звертала на нього аніякісінької уваги.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
Ява роздратовано вереснув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати…
Через півгодини він сказав:
– Вона до мене просто звикла, вона мене любить – і тому не хоче… Ану давай ти!
За годину, захекавшись, я сказав:
– Якесь убоїще, а не корова. Психічна, називається! Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня корова.
Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував із розгону, то набігав із боку. Але результатів жодних. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався у руках – здавалось, що Цюця, Ґава і Рева от-от загавкають, а Контрибуція хоч би що.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними коров'ячими очима і сказала:
– М-му-у! В перекладі це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозуміли її.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?… Ну, то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі.
І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, із неба, почув його одчайдушне верескливе:
– В-ва-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То було наше єдине спасіння. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води і грязюки. Спинилися ми аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись, справді, тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, забруднився, зацвів і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
Контрибуція бігала навколо калабані й мукала на нашу адресу якісь свої коров'ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли і мовчали.
Дно калабані було грузьке, замулене. Чесно кажучи, ми по самісінький пуп стояли в противній слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода. Та й то водою вона була, мабуть, лише процентів на тридцять – така брудна, каламутна і смердюча.
Ми стояли і мовчали. Нам було зле. Цюця, Ґава і Рева плавали перед моїм носом. Тореадорський капелюх – перед Явиним носом. Але нам було не до них.
Добре, що хоч Контрибуція підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. Це було дуже шляхетно з її боку. Такої розлюченої корови я ще зроду не бачив. – Я ж тобі казав, що вона психічна, – промовив Ява навіть із якоюсь гордістю.
– Угу-у, – протяг я. – Що ж нам тепер робить?
– Треба ждать.
– Що – ждать?
– Поки вона відійде.
– Ти що – здурів? Вона може до ночі тут пастися. А я вже змерз.
– Ти хочеш вийти? То виходь. Я побачу як ти летітимеш у стратосферу.
– Ява, не верзи дурниць. Це ж тобі не бугай Петька. Це твоя рідна корова. Вона тебе любить. Ти ж сам казав.
– Вона мене колись любила. Тепер вона мене вже не любить.
Ще під час наших тореадорських вправ небо затягло хмарами. А тепер почав сіятись дрібний дощик.
Контрибуція стояла нерухомо, як пам'ятник. Але це не тому, що вона про нас забула і заспокоїлась. Просто всі корови під час дощу застигають.
Дощ струмив по наших обличчях, крапало з носа, ми почали цокотіти зубами. Чесне слово, в такому розпачі я не був навіть тоді, коли ми з Явою заблудили в кукурудзі.
Раптом я побачив: до калабані хтось наближається. Хтось ішов із поля до села повз калабаню. Я повеселішав – зараз гукнем, щоб одігнав корову.
Поки він був далеко, крізь дощ не видно було обличчя. Але от він наблизився, я придивився – і раптом у мене, і так майже холодного, похололо всередині. То був Сало. Він ніс величезний оберемок трави, – мабуть, для своїх кролів.
– Яво, – просичав я, – то Сало. Давай пірнем, щоб не впізнав.
Але було пізно. Сало вже вгледів нас і здивовано-радісно загукав:
– О, босяки, що ви там робите?! Ми розгублено мовчали.
– Та ви що – повмирали, не чуєте? – знову гукнув Сало.
Треба було щось відповідати.
– Ку-ку-купаємось, – півнячим голосом сказав Ява, цокаючи зубами.
– У сорочках? Під дощем? І в такій багнюці? – вирячився Сало. Я повернувся до Яви і прошепотів:
– Давай вилазити. При ньому вона не троне.
– Давай, – ледь ворухнув посинілими губами Ява.
Я смикнув одну ногу, другу і розгублено зашепотів:
– Яво, скандал! У мене ноги не виймаються.
– У м-мене т-теж, – простогнав Ява. Побачивши, як ми сіпаємось, Сало закричав:
– Хлопці, та що там у вас? Ой лишенько, та ви ж, мабуть, загрузли.
Ми сіпались і мовчали.
– Хлопці, пождіть, хлопці! – знову загукав Сало. – Я, здається, придумав. У мене ж тут вірьовка є. Одну хвилиночку!
Він швидко розпатрав свій оберемок, витрусив траву, потім розкрутив вірьовку і ловко, як матрос, кинув нам кінець:
– Держіть!
Ми впіймали, все ще не розуміючи, що він збирається робити. Невже сподівається витягти нас! Він же слабак, найслабший у школі!Але він і не думав тягти. Він підійшов до Контрибуції, яка все ще стояла нерухомо на одному місці, підігнав її до самої калабані і став обмотувати її роги вірьовкою.
Ми спантеличено перезирнулися.
Потім він гукнув, щоб ми міцніше трималися, і почав потихеньку підганяти корову.
І руда Контрибуція, з якої ми так безсоромно знущалися, потягла нас із багнюки на світ білий.
Я не буду розказувати, які гарні ми вилізли, як допленталися додому і що говорили батькам. Не хочу. Це мені не цікаво.
Скажу краще ось про що. Нещодавно ми з Явою прочитали в газеті, що хлопець із нашого села Гриць Остапенко (так офіційно, за документами, називається Сало) вигодував двадцять кролів і за це нагороджений грамотою. Мало того, те ж саме ми почули по радіо. До телевізора тепер я боюсь підходити – невже і по телевізору буде?
Ми сумно сидимо з Явою під тином і думаємо. Ми думаємо – що таке слава? Дехто сушить собі голову, видумує різні вибрики, можна сказати, ризикує життям, щоб прославитися, стати відомим, – і тільки сорому набирається. А дехто спокійнісінько собі длубається в хліві, вовтузиться з кролями, нікому в очі не лізе – і про нього пишуть у газетах, говорять по радіо і нагороджують грамотами… Ну, що ви скажете?

Усмішка тьоті Кльоми (Всеволод Нестайко)

Буває так, що усмішка дивокуватої сусідки, з якою у тебе напружені відносини, може довго гріти душу.


Усмішка тьоті Кльоми
Павлик пішов у перший клас. Це було дуже урочисто й навіть трішечки страшнувато. Весь перший клас «Б» вишикували перед школою на лінійку і в лункій тиші кожного по черзі привітали з першим вересня, а потім продзвонив дзвоник на перший урок.
А далі були створені зірочки. У Павликову зірочку попали всі його найкращі друзі: Вітя, Юрась, Сашко й Володька на прізвисько Довгоносик. Та й вожатий їм попався дуже хороший — п'ятикласник Вася Черевань, якого знала вся школа, бо ж він був редактором сатиричної стінгазети «їжачок».
Павлик зрозумів, що в житті його відбулася важлива зміна. І відчув він це вже наступного дня. Це була п'ятниця — особливий день у школі, де вчився Павлик. Прибиральниць у цій школі не було, прибирали в класах і коридорах самі учні. Отож щоп'ятниці влаштовували так званий «аврал», коли в школі мили, шкребли й чистили, як на справжньому військовому кораблі. В «авралі» брали участь усі учні.
І от цієї п'ятниці на великій перерві Вася Черевань зібрав свою зірочку в коридорі біля вікна і сказав:
— Хлопці, ви, звісно, знаєте, що сьогодні «аврал». Нам пропонують приєднатися. Треба, братця, вже вчитись працювати.
Ніколи п'ятеро друзів не чекали так кінця уроків, як у цей день. Нарешті продзеленчав останній дзвінок. Хлопці миттю вибігли з класу. За кілька хвилин до них підійшов Вася Черевань. У руках у нього було шість віників — п'ять для зірочки і один для себе. Він дав кожному хлопцеві по вінику, свій віник поклав на плече, як гвинтівку, й коротко скомандував:
— За мною! Одягатися! І — в сад!
Вася Черевань вивів хлоп'ят на довгу доріжку, що простяглася через увесь сад.
— Сашку, твоя ділянка від початку доріжки до того пенька. А твоя, Вітю, від пенька до старої груші. Юрась буде підмітати від груші до лавки, Володя — від лавки до кущів. А це, Павлику, твоя ділянка. Решту я беру на себе. Слухай мою команду! Розійтись по ділянках! За хвилину починаємо. Приготуватися! Почали!..
Це було здорово! Павлик не знав, що саме відчувають на кораблі матроси під час «авралу», але він був чомусь певен, що вони повинні відчувати те ж саме, що зараз він. Ще давно-давно, в дитячому садку, Павлик остаточно поклав собі бути моряком, коли виросте. Він мріяв про безкрає синє море, про далекі небезпечні плавання, про бурі й шторми…Й ось тепер Павликові раптом здалося, що його мрія несподівано наблизилась і в якійсь мірі почала здійснюватись. І те, що в зірочці були самі лише хлопці, і що ватажком у них був такий бойовий п'ятикласник, і, головне, що цей ватажок давав їм завдання таким владним командирським тоном, наче справжній капітан, — усе це здавалось Павликові дуже схожим на морську службу.
Павлик підмітав доріжку так захоплено, як, здається, ніколи не грав навіть у найулюбленіші ігри. Особливо радісно було від того, що поряд, у саду, в школі, працюють десятки, сотні учнів, — щось носять, миють, шкребуть, підмітають… А коли хвилин через двадцять усе було зроблено, Павлик, на диво, відчув не задоволення, а якусь досаду і навіть розчарування. Йому хотілося ще працювати. І він із потаємною надією глянув на вожатого — чи не загадає той ще робити що-небудь? Але Вася Черевань, забравши в хлопців віники, сказав:
— Оце молодці! Справжні трударі! Ну, а тепер — гайда додому, обідати!.. Привіт!. По віконній шибці повільно й ліниво повзе муха. Павлик якийсь час презирливо дивиться на неї, потім різким рухом зганяє її з вікна. Павлик давно пообідав і тепер тиняється по кімнатах. У кімнатах тихо, нікого немає. Мати і батько ще не повернулися з роботи. Але Павлик уже звик один залишатися вдома, і це його аніскілечки не турбує. Спершися на підвіконня, Павлик із сумом дивиться, як на вулиці двірник підмітає тротуар. Раптом з коридору чується голос, різкий і неприємний:
— Хлопчику, я йду! Замкни двері на защіпку. Нікого чужого не впускай. Якщо стукатимуть — неодмінно спитай: «Хто там?» І не нароби пожежі. Зрозумів?
— Та чую! — невдоволено відповідає Павлик. Парадні двері грюкнули, клацнув замок. Це пішла сусідка, тьотя Кльома.
Тьотя Кльома… Навряд чи в усьому світі є друга така сусідка, як тьотя Кльома.
Це висока худа бабуся з жовтим зморшкуватим обличчям і хижацьким гачкуватим носом. На цьому носі якимсь дивом тримається схоже на пропелер пенсне з квадратними гранчастими скельцями.
Ії звуть Климентина Аполлінаріївна. Проте всі в будинку здавна називають її тьотя Кльома. Подейкують, що так називали її колись родичі, які загинули. Зараз тьотя Кльома самотня і живе зовсім одна. Вона мовчазна і ставиться до всіх презирливо. З ніжністю ставиться лише до свого кота Васьки, великого, викоханого і сліпучо-білого як сніг. Через оцього самого Ваську й почалася непримиренна ворожнеча тьоті Кльоми з Павликом.
Якось Павлик і його найкращий друзяка Володька-Довгоносик затіяли гру в цирк. Арена цирку була в кухні. І от після другого антракту в кухню, потягуючись, лінивою ходою зайшов кіт Васька. Кота Ваську спіймали і перетворили на дресированого тигра. Для початку дресирувальники вмочили кінчик його білого хвоста в чорнильницю. Вийшло дуже гарно й оригінально…
На виставу несподівано завітала тьотя Кльома. Приглушено зойкнувши, вона схопила Ваську і, боляче шльопнувши Павлика по потилиці, гнівно промовила:
— Не смій мучити тварин, поганий хлопчисько! Після чого подалась до себе в кімнату відмивати котячий хвіст.
Відтоді вони стали ворогами.
Тьотя Кльома неприховано зневажала Павлика, а він — у міру можливості — завдавав їй різних дрібних прикростей: то погасить у ванній світло, коли вона миється, то вимаже повидлом ручку її дверей, то ще що-небудь утне. Єдине, що іноді зупиняло Павлика в його ворожих намірах, це те, що тьотя Кльома ніколи не скаржилась на нього батькам.
…Сьогодні Павликові було не до тьоті Кльоми. Пішла — ну й добре. Ех, нудно! Хоч би скоріш Володька-Довгоносик прийшов. Може, вдвох придумали б щось. Але Володьки немає. Мабуть, подався з мамою в гості до бабусі. В душі у Павлика звучать морські команди: «Аврал! Усі нагору! Драїть палубу!» Хочеться рухатись, щось робити. Ех!..
Павлик знову обходить квартиру. Виходить у коридор, іде на кухню. Але й на кухні сьогодні чисто-чистісінько, зовсім нема чого ні підмітати, ні прибирати…І раптом погляд зупиняється на вікні. Там, за вікном — балкон. А на балконі страшенний гармидер, валяються якісь ящики, розбиті горщики з-під квітів, іржаві консервні банки та інший мотлох. Посеред балкона стоїть почорніле від дощів та снігу, старе плетене з лози крісло, на спинці якого висить брудне ганчір'я.
Оце так! Ось де можна розійтись і навести такий лад, що…
Тьху, та це ж балкон тьоті Кльоми!.. Павлик досадливо морщиться. Знову тьотя Кльома стає йому поперек дороги!..
Та він уже не може одвести погляду від балкона. І що більше він дивиться на цей балкон, то більше йому хочеться поприбирати там.
І чому цей балкон належить тьоті Кльомі?
От досада!
І раптом майнула думка. А що як…
А що ж тут та кого?! її вдома немає. Вона не побачить. Адже вона рідко виходить на балкон і, безперечно, взагалі нічого не помітить. І ніколи не довідається. Ну, чого там! А ще називається моряк! Боягуз нещасний! Ну!. Кухонне вікно виходить просто на балкон тьоті Кльоми. Відчинити вікно й пролізти на балкон було пусте діло. Й от Павлик уже хазяйнує на балконі.
Ящики вбік — потім їх треба буде скласти під стіною. Консервні банки на підвіконня — вони підуть у відро на сміття. Черепки Павлик згріб у купу — їх теж доведеться викинути. Ганчірки зняв із крісла й склав ув один з ящиків. А коли підсував ящик до стіни, побачив подерту дитячу калошу. І одразу впізнав її. Це була його власна стара калоша, яку він ще торік зимою кинув через кватирку на балкон, щоб досадити тьоті Кльомі. Павлик мимохіть посміхнувся — дурень! Сам собі тепер роботи додав…
Незабаром балкон не можна було впізнати.
Павлик сів у крісло і гордо роззирнувся навколо.
Він був задоволений.
І тут він згадав, що влітку в цьому самому кріслі годинами сиділа на самоті тьотя Кльома. І Павлик раптом вперше подумав, що вона дуже самотня. Як їй, мабуть, тоскно й сумно бути весь час самій… Адже нікого в неї нема. І ніхто їй ніколи не допомагає. І нема кому навіть ось так просто прибрати їй на балконі. Все треба самій. А вона ж дуже стара, і їй, звичайно, важко вже це робити. І Павликові вперше в житті стало жаль цю несимпатичну стареньку дивачку, яка так не любила його. І було приємно, що тьотя Кльома ніколи не довідається про його вчинок…
Сидячи в кріслі, Павлик усміхнувся. Він іще раз, тепер уже з якимось новим почуттям, обвів поглядом балкон. І погляд його випадково зупинився на вікні. Павлик мало не скрикнув від несподіванки. За вікном стояла тьотя Кльома.
Павлик враз зіщулився, втягнув голову в плечі, немов спійманий на гарячому, злякано дивився на неї. І — дивна річ — тільки тепер він згадав, що забув замкнути двері на защіпку, а тьотя Кльома гніватиметься ж на нього за це! А про те, що він без її дозволу заліз на балкон і хазяйнує там, Павлик чомусь навіть не подумав.
Крізь запорошені, давно не миті шибки, ніби в серпанку, виднілося обличчя тьоті Кльоми, і здавалось воно не живим людським обличчям, а страхітливим казковим привидом.
І раптом тьотя Кльома всміхнулася. Це було так несподівано, так незвичайно, навіть неймовірно! Павлик ніколи раніш не бачив, щоб тьотя Кльома всміхалась…
А потім губи тьоті Кльоми здригнулись і заворушилися.
Крізь подвійні рами не було чути слів, але Павлик зрозумів, що вона сказала щось дуже ніжне й хороше…

Рассказ / Приключение в кукурузе (Всеволод Нестайко)

Исправляем наш недочёт и добавляем видео "Приключение в кукурузе" на русском языке!

Приключение в кукурузе (Всеволод Нестайко) / на русском

Вы, конечно, знаете, что есть такой остров — Ява. В Индийском океане. Из тех, что: Ява, Суматра, Борнео, Целебес, Большие Зондские ... Так вот Ява — это не остров. Ява — это мой друг и напарник. Ява Рень. Вон, слышите, носом шмыгает. Так, как он, никто в мире не шмыгает носом.

Чего он Ява, спрашиваете?

Это он себя сам так назвал, когда ему еще и года не было. То ли он, пискун мелкий, хотел сказать «Я Ваня», а получилось «Ява». Или «Иван» у него так прозвучал (на самом деле его Иваном звать), но приклеилось к нему это «Ява» на всю жизнь. Даже милиционер, живущий в нашем селе, так его называет.

У них вообще вся семья интересная.

Отец на скрипке играет. Корова – Контрибуцией зовётся. А дед, старый Рень, охотник заядлый, на охоте, когда стреляет, левый глаз онучей завязывает. Т.к. у него левый глаз без правого не щурится. Как левый прищурит – и правый сразу закрывается. Но и бьет дед с той онучей, ох ведь и бьет! Городские охотники, из тех, что машинами из Киева приезжают, только ахают.

«Вы, дедушка, абсолютный чемпион», — говорят.

В честь старого Реня даже озеро, что возле нашего села, люди Реневым назвали.

Мать Явина — депутат райсовета, звеньевая кукурузоводов.

Как-то Ява с Яришкой, сестренкой своей младшей, поссорился и при всех шлепков ей надавал. Так она, вместо того чтобы заплакать, вдруг как закричит:

— Опозогил! — она ​​букву «р» не выговаривает. — Маму-депутата на все село Опозогил! Загаза чогтова!

Такой шорох подняла — Ява не знал, куда глаза деть. Стоял, стоял, красный, как рак, а потом как даст стрекача — только пятки захлопали.

Но только раз такое было.

Хороший парень Ява. Мой лучший друг.

Выдумщик – каких свет не видел. Все время разные штуки придумывает.

И подводную лодку с дедовой плоскодонки мы с ним мастерили. И «метро» под свинарником рыли. И корову Контрибуцию для боя быков готовили (это после фильма о тореадорах). И чего только мы не делали. Всего и не перечислить.

Но всегда выдумки Явины были романтические и захватывающие. Идеи его зажигали и вдохновляли. И как же я удивился, когда вдруг (это было еще весной) Ява предложил: — Давай, Павлуша, выведем новый сорт кукурузы.

Я уставился на него —  случайно, не заболел. А он ...

— Кукуруза, — говорит, — очень важный сельскохозяйственный продукт, и выведение новых ее сортов — дело большой государственной важности. И вообще селекционеры-Симиренки очень уважаемые люди — не меньше космонавтов. Вон моя мать, глядишь, и депутат, и в Киев на совещания ездит, и в президиуме всегда сидит.

Слушал я, слушал, и не удержался.

— Тыц, — говорю, — на тебя! Такое говоришь — как на собрании. Тоже еще нашел веселое дело — кукурузу выращивать ...

Посмотрел он на меня, поморщился презрительно.

— Ты, — говорит, — Павлуша, болван. Ни черта не понимаешь. Ты знаешь, что бы это для меня было, если бы я изобрел новый сорт кукурузы! Какой это был бы выход! Э-эх! Никакое письмо, никакие штаны не были бы для меня страшны. Стала бы мать меня за штаны или письмо ругать, а я ей только — раз! — новый сорт кукурузы. Она — ах! — и все на свете забыла. Кукуруза — это же дело её жизни. Спасся бы я от письма на веки вечные.

С письмом в Явы была трагедия. Не давалось Яве вот это письмо, или как его еще наша учительница называет — чистописание. Если уж говорить о Явином письме, то, честно говоря, это было грязнописание. И в стенгазете его за это публиковали, и тетради его на специальной доске вывешивали — ничего не помогало. Не мог он быть аккуратным.

Кроме письма, было в Явы еще одно слабое место — брюки. Брюки на Яве горели. Любые новые штаны из любого наипрочнейшего материала за полмесяца превращались в лохмотья. Потому что такой был у Явы характер. Ява не ходил, не бегал, а летал. Если сравнить его характер с авиацией (я летчиком мечту стать!), то характер у Явы был реактивный. Прежде всего не выдерживали таких скоростей и перегрузок штанины. Они обтрёпывались снизу, Ява сокрушенно вздыхал и подстригал их ножницами. К этой парикмахерской процедуре ему приходилось прибегать всё чаще и чаще, штаны постепенно укорачивались, к тому же Ява все время их разрывал, оставляя на заборах целые куски, и вскоре от брюк оставалось одно только название, едва держащееся на шлейке.

Так, выведение нового сорта кукурузы было бы для Явы очень полезным.

— Ты понимаешь, — убеждал он меня, — это же интересно. Может, мы настоящими Симиренко станем. Разве плохо? Нас вся страна узнает.

— Нет, — говорю, — не хочу. Я хочу летчиком. А летчиков-Симиренко не бывает ... Пусть лучше что-то другое. И я не верю, чтобы мы что-то вывели. Это же умными надо быть и знать до черта. Нет!

— Ну и мямля ты, Павлуша.

— А ты трепло!

— А ты сонная муха.

— А ты ... тьфу на тебя!

— И тебя тьфу!

Крепко мы тогда поссорились. Правда, через два дня и помирились, но про кукурузу больше не вспоминали. Сразу после школы я поехал в гости к дяде в другое село, а когда приехал, Явы не застал — он в лагерь к морю отправился. Так мы с ним целое лето почти не виделись. И встретились только, как начались занятия в школе, я, конечно, совершенно забыл о том разговоре, который был у нас весной. И вдруг он говорит:

— Знаешь, Павлуша, а я новый сорт кукурузы таки посадил.

Я даже рот разинул.

— Врё, — говорю. — Где? Как?

— На материнском участке. Вот как ты уехал, все время мозолила мне мысль о кукурузе. Полез я как-то на чердак, искал колесико, что ты мне подарил. А у нас, ты знаешь, на чердаке всегда валяется кукурузных початков до черта. Искал я, искал колесико и вдруг наткнулся на початок. Подскочил. Такой, я тебе скажу, початище — ну как поросенок. Никогда такого не видел. И стрельнуло мне — ой, и это, наверное, новый сорт кукурузы сам вывелся случайно, и никто об этом не знает. Вероятно, мать его среди других початков не заметила, не обратила внимания. Это дело! Именно счастье в руки лезет. Вылущил я с того початка семена. Ох и семена! Если бы я тебе одним семенем по лбу попал — вот такую бы шишку набил ... Пошел я украдкой на материнский участок — именно подходящее место, потому что и удобрения там и земля будь здоров, — повыковыривал то, что было посажено, и целый рядок своим сортом засадил. Еще колышки вставил — для памяти, чтобы не перепутать.

— Ну и что? — нетерпеливо спрашиваю. — Вырос твой сорт?

— Да уж не знаю. Я же в лагерь поехал. Давай вдвоем пойдем сегодня посмотрим. Давай?

— Давай, — говорю, — раз такое дело, надо идти. Тем более, через неделю-полторы кукурузу соберут. Сгребет комбайн твой сорт — как ты его тогда найдешь.

Разговор этот состоялся на большой перемене. А когда кончились уроки, Ява сказал:

— Пойдем.

— Может, — говорю, — сначала пообедаем, а потом.

— Да что там обедать, не умрешь. Мы быстро. Посмотрим только и обратно. И будешь себе хоть до вечера обедать.

Я вижу, что его такое нетерпение взяло, — согласился. Может, действительно парень новый сорт открыл!

Пошли мы.

Вышли за село, на полевую дорогу. На небе — ни облачка. Солнце светит, нежаркое ласковое сентябрьское солнце.

Вдоль дороги сплошной зеленой стеной, как лес, стоит кукуруза, высоченная, метра три, а то и больше. Хорошо в этом году уродила.

Идем мы и идем. Уже и села не видно.

— Долго еще? — спрашиваю.

— Да нет. Еще немного и все.

После этого мы еще добрые километра два шлепали. Наконец Ява говорит:

— Тут. Видишь, табличка.

Действительно, у дороги торчит на колу табличка, а на табличке извилистыми буквами написано:

Кукуруза

Сорт Буковинский № 1

Участок Надежды Рень

Площадь 8,5 га

— Верно, — говорю, — это оно.

— Пошли, — говорит Ява, — теперь вглубь надо.

Свернули мы с пути и — в кукурузу. Ява впереди, я — за ним. И сразу — как в джунгли попали. Ох и густая кукуруза! Руками все время приходится листья разгребать, чтобы по лицу не ударили. А тут еще и портфель мешает — цепляется. Яву я сразу из глаз потерял. Только по шороху слышу, куда идти.

Через некоторое время спрашиваю.

— Ну как? Скоро твой сорт?

— Скоро, скоро, — довольно-таки далеко слышу бодрый Явин голос. Вот реактивщик — вон, уже где.

— Подожди, не спеши так, — кричу, — а то я не вижу, куда идти.

У меня уже дважды портфель из рук выпадал, и щеку я поцарапал об шершавые, как из жести, кукурузные листья.

Наконец снова спрашиваю:

— Ну как? Нашел?

— Нет еще. Густо слишком, — и в голосе, слышу, уже нет той бодрости.

— Слушай, — говорю, — ты становись на четвереньки и ползи. Потому что так никогда тех колышков не увидишь.

Сказал — и сам стал на четыре, портфель в зубы, чтобы не мешал, и пополз, как собака в цирке. Ползу и молчу — с портфелем в зубах много не наговоришь. По сторонам рассматриваю — колышки ищу. И с разгона просто носом в Явины штаны ткнулся. Смотрю, он тоже с портфелем в зубах. Сели мы, портфели изо рта выпустили — стараемся отдышаться.

— Ну что? — спрашиваю.

— Да, знаешь, — говорит растерянно, — очень трудно в этой гуще искать. Где-то тут должно быть, а не могу найти.

— Знаешь, — говорю, — давай планомерно. Прочешем этот кусок по всем правилам. Ты в одну сторону ползи, а я в другую, а потом сойдемся. Кукуруза же квадратно-гнездовым посажена, по квадратам и будем прочесывать. Это очень просто.

Ява сразу повеселел:

— Правильно. Я давно говорил, что ты гений, Павлуша. Только давай портфели здесь оставим, а то очень трудно их в зубах таскать.

Положили мы портфели и расползлись — я в одну сторону, Ява в другую.

Ползу, смотрю. Хоть я и говорил, что это очень просто — по квадратам, но, оказывается, не слишком просто. Если голову у самой земли держишь — так еще видно немного эти квадраты-ряды, а как поднимешь голову — никаких тебе квадратов, одни листья. Не будешь же все время щекой по земле тереться.

Полз я, полз и прямо, и зигзагами, колени уже все постирал, а колышков нету.

— Ява-а! — кричу.

— Ага, — издалека отзывается.

— Давай, — кричу, — назад!

— Давай!

Пополз я обратно. Показалось мне, что назад полз я значительно дольше, чем вперед. Уже давно должен был бы я встретиться с Явой, а его все не видно. И не слышно.

— Ява! — кричу наконец.

— Ага! — слышится далеко справа.

— Ява! — раздраженно кричу я. — Куда ты пополз, пусть тебе… Не туда ты ползешь.

— Это ты, — кричит он, — ты не туда ползешь. Я ползу правильно.

— Да ну тебя! Ползи сюда.

— Это ты сюда ползи!

Так перекликаясь, мы начали подползать друг к другу. Долго подползали. Наконец подползли. Злые оба, как черти.

— Ну, — спрашиваю, — нашел?

— «Нашел»? — передразнивает он. — Если бы нашел, я бы к тебе полз разве? Я бы тебя звал?

— Слушай, — говорю я, — может, ты не кукурузу, может, ты пуговицы посадил, чтобы штаны выросли, врун длинноногий.

— Нос твой я посадил.

— Ну, — говорю, — хватит. Мне твое семиренковство в печенках сидит. Я пошел домой. Я есть хочу. Где мой портфель?

— Там, где ты его положил.

Лег я на землю, начал разглядывать. Пыли наглотался, а портфеля не вижу.

— Это ты, — говорю, — ты виноват. Пополз куда-то. Из-за тебя мы портфели потеряли. Попробуй их теперь найти в такой гуще.

— Это не я, это ты, как тот щенок слепой, пополз по-дурацки и все запутал.

— Ну ладно, — говорю, — ссориться потом будем, давай портфели сначала найдем.

— Ладно, — говорит, — давай, раз ты такой слабак.

И поползли мы искать портфели. Теперь мы не расползались, а держались вместе. Через полчаса мы поняли, что найти портфели в этих кукурузных джунглях не легче, чем колышки. Колени горели огнем. И когда мы наконец поднялись, то чуть не попадали — ноги застыли и подгибались, не хотели держать.

— Ява, — сказал я, — давай плюнем на портфели и пойдем домой. Пообедаем, а потом придем за ними. А то я так есть хочу, что аж голова кружится.

— Знаешь, давай, — сразу согласился Ява, — а то у меня тоже живот к позвоночнику прилип. А после обеда и портфели найдем, и колышки, я думаю, тоже. Пойдем.

И Ява бодро рванул вперед. Я — за ним. Несмотря на боль в ногах, мы шли очень быстро, почти бежали. Кукурузные листья хлестали нас по щекам, лезли в глаза, царапали руки. Но мы не обращали внимания. Мы хотели есть.

Идти становилось все труднее.

— Ява, — сказал я, тяжело дыша, — что-то мы очень долго идем.

Ява молчал.

— Ява, — сказал я, ещё тяжелее дыша — где маршрут?

Ява молчал.

— Ява! — крикнул я, почти задыхаясь, — мы не туда идем.

Ява остановился

— А куда? Ты знаешь, куда?

— Нет, — говорю я, едва держась на ногах, — это ты меня сюда завел. Ты и выводи.

Ява бессильно опустился на землю.

— Я бы вывел, — сказал он, отдуваясь, и лег на спину. — Я бы вывел, если бы ты не начал ползать неизвестно куда не запутал меня. А теперь я не знаю.

— Что ты не знаешь? Что ты не знаешь, диверсанте!

— Не знаю, куда идти. Вот что. Ты же знаешь, какие эти кукурузные массивы, на сколько они километров тянутся. Если так пойти, можно два дня идти и не выйдешь. Совсем заблудиться можно.

— Что ?! Что ты несёшь? Кукуруза — не лес, в кукурузе нельзя заблудиться. Вставай и выводи меня сейчас же. Я есть хочу ... Слышишь?

— Так выходи сам, раз нельзя заблудиться.

— Что — сам? Что — сам? Это же твоя мать кукурузовод. А моя мать доярка. С коровника я тебя, закрыв глаза, выведу.

— Чего ноешь? Дай отдохнуть немного. Разнюнился. А еще летчиком хочешь быть! Какой ты к черту летчик! .. Слюнтяй ты! Труха ты гречневая ... Знал бы твой тезка космонавт Попович, что у него такой земляк ... Эх! Только имя хорошее портит. Отойди, а то врежу!

Наверное, мы бы таки подрались, если бы не такая усталость и не такая ситуация.

Вздохнув, я лег рядом с Явой. И вдруг у меня возникла идея.

— Ява, — говорю, — а что, если вылезти и посмотреть, куда идти.

— Это что тебе — дерево? Это же кукуруза. Злак. Не слышал я, чтобы люди на злаки лазили.

— Ну и что, — говорю. — Гляди, какое толстое! Как бамбук! Может, удержит.

— Ну, лезь.

— Нет, ты лезь. Ты легче — у тебя штаны короче и пуговиц меньше. А я поддержу.

Ява сначала не хотел. Наверное, обидно ему было, что это не он придумал. Он привык, что все идеи ему принадлежат. Потом махнул рукой:

— Ну, давай попробуем.

Мы выбрали самую высокую и самую толстую кукурузину, я прижался к ней спиной, сплел пальцы рук, чтобы удержать Яву, когда он на них ногой станет, и сказал:

— Ты больше на меня опирайся, а за кукурузину только держись.

— Хорошо, хорошо, — сказал Ява и, кряхтя, начал карябкаться на меня. Вот уже коленом на плечо стал, уперся руками о голову ... Ой! — ботинком нос задел. Но я пока молчу, терплю ... Ботинок вдавливается мне в плечо, каблуком ключицу мне проламывает. Я начинаю шататься, колени дрожат, подгибаются, подгибаются ...

— Ява, — кричу, — скорее смотри, я падаю. И ... что-то затрещало, зашумело, завизжало… Будто бомба в кукурузу свалилась.

Я лежу, въехав носом в землю. Во рту — песок, в ушах — песок, глаза припорошены.

Откашливаюсь, отплёвываюсь, протираю глаза и кричу:

— Ява, где ты? Ты жив?

— Жи ... апчхи вой, — и из кучи раструшенной кукурузы высовывается Явина голова.

— Ну что, — спрашиваю, — увидел?

— Фигу, — говорит, — я увидел. Одни листья перед носом. Ява вздохнул.

Я посмотрел в небо.

«Чудеса, — подумал я, — космонавты летают в бесконечном космосе, среди звезд, за сотни километров от земли и — ничего. А мы в кукурузе заблудились. Кино»

— Ява! — вскочил я. — Это ерунда какая-то. Этого не может быть, потому что это невозможно. Еще никто в мире не терялся в кукурузе. Мы просто пошли не в ту сторону. Я хорошо помню, что, когда мы шли, солнце нам било в спину. Идем обратно.

Сначала Ява недоверчиво поглядывал на меня. Но, видимо, я говорил так убедительно, что он встал.

— Как знать, может и правда. Пойдем. И мы поплелись назад.

Ох, как трудно было идти! До чего трудно идти! Мы не ощущали под собой ног. Мы просто механически переставляли их, как ходули. И зачем мы ползали на коленях!

В глазах темнело и зеленело.

Трудно было сказать, сколько мы шли: полчаса, час или два, — и сколько мы прошли: километр, два или десять. Но наконец я не выдержал: — Ява, — говорю, — я больше не могу. Я сейчас упаду. Давай отдохнем.

Мы снова легли на землю. Долго мы лежали.

Было тихо. Только жесткие кукурузные листья шуршали над нами. Даже птиц, даже кузнечиков не было слышно.

— А если мы совсем не выберемся отсюда, — тихо сказал Ява. — И никто не знает, куда мы пошли. И нас не найдут. И мы погибнем. И через две недели комбайн вместе с кукурузой соберет наши косточки.

— Хорошо бы, — говорю, — пообедать. Все-таки дольше бы продержались. А так на утро и помрём.

Вспомнив об обеде мне так захотелось есть, что я чуть не заплакал.

— У нас на обед сегодня борщ и вареники с мясом, — грустно сказал Ява.

— А у нас суп с галушками и жареная курица, — сказал я, едва сдерживая слезы.

Нет, дальше терпеть я не мог.

— Ява, — говорю, — давай звать людей. Давай людей звать, Ява. Но Ява был настойчивее меня.

— Ты что, — говорит, — чтобы смеялись? Здоровые балбесы среди белого дня в кукурузе «Спасите» кричат.

— Пусть, — говорю, — было бы кому смеяться.

— Нет, — говорит Ява, — если уж так, давай лучше петь.

— Давай, — говорю, — хоть петь.

И мы затянули первое, что в голову пришло. А первой вспомнилась песня, которую мы часто слышали по радио.

На пыльных тропинках

далеких планет ... -

жалобно-жалобно выводил Ява.

... останутся наши следы ... -

еще жалобнее подтягивал я.

Долго мы пели. Все песни, какие знали, почти все перепели. Особенно хорошо шли те, что начинались с «ой». «Ой в поле могила», «Ой я несчастный», «Ой, месяц», «Ой, что ты, дуб», «Ой одна я, одна», «Ой в поле рожь». «Ой» — мы рявкали так, будто нас кто-то в бок колол.

Хорошо пошла у нас песня «Ой не шуми, луг, зеленый овраг». Особенно строки «Не плачь, не печалься, молодой казак». Трижды мы пели эту песню, и трижды, когда доходило до этого «не плачь», у меня начинало царапать в горле. Наконец мы совсем охрипли и прекратили пение.

Мы лежали, обессиленные от голода, от песен, от безнадежных мыслей.

Я чего-то засунул руку в карман и вдруг нащупал там что-то твердое. Достал и ахнул. Но это же конфета, которую я еще вчера забыл съесть! Да еще и мятная. Это же и пить меньше будет хотеться.

— Ява, — хриплю, — смотри! Ява глянул и вздохнул:

— Одна?

— Одна.

Конфета слежалась в кармане, подтаяла, обертка прилипла так, что и зубами не отдерешь. Раньше бы я ее, наверное, просто выбросил. Но теперь это была такая ценность, что ой-ой-ой!

Я осторожно раскусил конфету пополам. Но неудачно — одна половинка вышла больше, вторая — меньше. А еще кусать — только крошить.

Я вздохнул и протянул Яве большую.

— Чего? Давай мне ту.

— Нет, — говорю, — бери. Ты больше есть хочешь.

— Почему?

— Потому что, — говорю, — я хорошо завтракал. Яичницу ел, и колбасу, и молоко пил.

— А я картошки целую тарелку, и мясо, и салат из огурцов и помидоров. Значит, ты больше голоден, а не я. Бери.

— Нет. Я еще пирог с яблоками вот такой и варенья блюдце. Возьми.

— А я два пирога, и целый кувшин молока, и стакан сметаны, и творога полтарелки и ...

— А я еще блинов, и груш-гнилушек, и ...

Наши завтраки увеличивались и увеличивались. Если бы их сложить, то вышел бы уже, наверное, дневной рацион слона. Окончилось тем, что Ява от большей половинки очень ловко откусил маленький кусочек и таким образом «порции» сравнялись.

Мы пытались сосать конфету как можно дольше, но через несколько минут во рту уже и вкуса не осталось. Есть захотелось еще больше. И есть, и пить. Особенно пить. Вскоре мы даже забыли о голоде. Пить, только пить хотелось нам. Вот теперь только почувствовали мы себя по-настоящему несчастными. Едва шевелили мы пересохшими губами. Солнце начало садиться. Приближался вечер. Мы с ужасом думали о своем будущем. Мы не видели выхода.

И вдруг прямо с неба, где-то рядом, кто-то очень громко сказал:

— Говорит Киев. Восемнадцатый час. Передаем беседу на тему «Кукуруза в сельском хозяйстве».

Нас — будто кто подбросил.

— Ява, — кричу, — это же радио в селе заговорило. Мы спасены!

А он:

— Павлуша! Побежали, пока говорит. А то замолчит, опять заблудимся.

И мы рванули. Ох и рванули мы! Аж зашумело.

Но не успели мы пробежать несколько шагов, как Ява обо что-то споткнулся и упал на землю. Я с разгона — на него. Очухались, присели, смотрим — а это наши портфели. Ну как в сказке прямо. Мы так и засмеялись глупым счастливым смехом.

Когда мы уже были в селе, Ява задумчиво сказал:

— Радио все-таки это вещь! А я сказал:

— И кукуруза тоже — сила. Особенно колхозная. В хозяйской мы бы ни за что не заблудились!.. И таки надо бы вывести какой-нибудь новый сорт, а? Ну и об этом мы еще поговорим ...

Пригода в кукурудзі (Всеволод Нестайко)

Очень смешной рассказ о друзьях, не на шутку заблудившихся в кукурузе )))

Пригода в кукурудзі

Ви, звісно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, Великі Зондські… Ну, так Ява — це не острів. Ява — це мій друг і напарник. Ява Рень. Оно, чуєте, носом шморгає. Так, як він, ніхто в світі не шморгає носом.
Чого він Ява, питаєте?
Та то він себе сам так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати «Я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звать), але приклеїлось оте «Ява» до нього на все життя. Навіть міліціонер, що живе в нашому селі, так його називає.
У них узагалі вся сім'я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід, старий Рень, мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо у нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б'є дід із тою онучею, ох же ж і б'є! Городські мисливці, що машинами з Києва приїжджають, тільки ахають.
«Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон», — кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реньовим назвали.
Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою своєю меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
— Опозогив! — вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив! Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди очі ховать. Стояв, стояв, червоний, мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п'ятами залопотів.
Та то лише раз таке було.
Гарний хлопець Ява. Мій найкращий друг.
Видумляка — якого світ не бачив. Весь час різні штуки вигадує.
І підводного човна з дідової плоскодонки ми з ним майстрували. І «метро» під свинарником рили. І корову Контрибуцію для бою биків тренували (це після фільму про тореадорів). І чого тільки ми не робили. Всього не перелічити.
Але завжди вигадки Явині були романтичні й захопливі. А його ідеї запалювали і надихали. І як же я здивувався, коли раптом (це було ще навесні) Ява запропонував:— Давай, Павлушо, виведемо новий сорт кукурудзи.
Я вирячився на нього — чи, бува, не захворів. А він…
— Кукурудза, — каже, — дуже важливий сільськогосподарський продукт, і виведення нових її сортів — справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери-симиренки дуже поважані люди — не менше космонавтів. Он-до моя мати, дивись, і депутат, і в Київ на наради їздить, і в президії завжди сидить.
Слухав я, слухав, а тоді не вдержався.
— Тю, — кажу, — на тебе! Таке говориш — як на зборах. Теж іще знайшов веселу справу — кукурудзу вирощувати…
Подивився він на мене, скривився презирливо.
— Ти, — каже, — Павлушо, довбняк. Ні чорта не понімаєш. Та ти знаєш, що б це для мене було, якби я винайшов новий сорт кукурудзи! Який би це вихід був! Е-ех! Ніяке письмо, ніякі штани не були б для мене страшні. Почала б мати мене за штани або письмо лаяти, а я їй тільки — раз! — новий сорт кукурудзи. Вона — ах! — і про все на світі забула. Кукурудза — це ж її життя. Врятувався б я від письма на віки вічні.
З письмом у Яви була трагедія. Не давалося Яві оте письмо, або як його ще наша вчителька називає — чистописання. Коли вже говорити про Явине письмо, то, чесно кажучи, то було брудно-писання. І в стінгазеті його за це протягували, і зошити його на спеціальній дошці вивішували — нічого не допомагало. Не міг він бути акуратним.
Крім письма, було у Яви ще одне слабке місце — штани. Штани на Яві горіли. Будь-які нові штани з будь-якого найцупкішого матеріалу за півмісяця перетворювалися на саме ґноття. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією (я льотчиком мрію стати!), то характер у Яви був реактивний. Перш за все не витримували таких швидкостей і перевантажень холоші. Вони обтріпувалися внизу, Ява скрушно зітхав і підстригав їх ножицями. До цієї перукарської справи йому доводилося вдаватися частіше й частіше, штани дедалі коротшали, до того ж Ява весь час їх розпанахував, лишаючи на парканахцілі шматки, і незабаром від штанів лишалася сама тільки назва, яка ледь-ледь держалася на шлейці.
Так, виведення нового сорту кукурудзи було б для Яви дуже корисним.
— Ти розумієш, — переконував він мене, — це ж інтересно. Може, ми справжніми симиренками станем. Хіба погано? Нас уся країна знатиме.
— Нє, — кажу, — не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків-симиренків не буває… Хай уже щось інше. Та я й не вірю, щоб ми щось вивели. Це ж кебету треба мать і знати до біса. Нє!
— Ну й маруда ж ти, Павлушо.
— А ти тріпло!
— А ти сонна муха.
— А ти… тьху на тебе!
— І на тебе тьху!
Крепко ми тоді посварилися. Правда, за два дні й помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Зразу після школи я поїхав у гості до дядька в інше село, а коли приїхав, Яви не застав — він у табір до моря подався. Так ми з ним ціле літо майже не бачились. І зустрілись тільки, як почались заняття в школі.Я, певна річ, геть зовсім забув про ту розмову що була у нас навесні. І раптом він каже:
— Знаєш, Павлушо, а я ж новий сорт кукурудзи таки посадив.
Я аж рота роззявив.
— Бре, — кажу. — Де? Як?
— На материній ділянці. Ото як ти поїхав, весь час муляла мені думка про кукурудзу. Поліз я раз на горище, шукав коліщатко те, що ти мені подарував. А в нас, ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів до біса. Шукав я, шукав коліщатко і раптом натрапив на качан. Аж підскочив. Такий, я тобі скажу, качанище — ну як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені — йой, та це ж, мабуть, новий сорт кукурудзи сам вивівся випадково, і ніхто про це не знає. Певно, мати його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Оце діло! Саме щастя в руки лізе. Вилущив я з того качана насіння. Ох і насіння! Якби я тобі однією насіниною по лобі вцілив — отакенну ґулю б набив… Пішов я крадькома на материну ділянку, — саме годяще місце, бо ж і добрива там і земля будь здоров, — повиколупувавте, що було посаджено, і цілий рядок своїм сортом засадив. Ще й кілочки повтикав — для пам'яті, щоб не сплутати.
— Ну й що? — нетерпляче питаю. — Виріс твій сорт?
— Та мабуть. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підем сьогодні подивимося. Давай?
— Давай, — кажу, — раз таке діло, треба йти. Тим більше, за тиждень-півтора кукурудзу збиратимуть. Збере комбайн твій сорт — дідька лисого ти його тоді знайдеш.
Розмова ця відбулася на великій перерві. А коли скінчилися уроки, Ява сказав:
— Ходімо.
— То, може, — кажу, — спершу пообідаєм, а тоді.
— Та чого там обідать, не вмреш. Ми швидко. Подивимося тільки й назад. І будеш собі хоч до вечора обідать.
Я бачу, що його така нетерплячка взяла, — погодився. Може, й справді хлопець новий сорт одкрив!
Пішли ми.
Вийшли за село, на польову дорогу. На небі — ні хмарини. Сонце світить, нежарке лагідне вересневе сонце.
Обабіч шляху суцільною зеленою стіною, наче ліс, стоїть кукурудза, височенна, метрів зо три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.
Йдемо ми та й йдемо. Вже й села не видно.
— Довго ще? — питаю.
— Та нє. Ще трохи та й уже.
Після цього ми ще добрі кілометри два тьопали. Нарешті Ява каже:
— Отут. Бачиш, табличка.
Дійсно, край шляху стирчить на кілку табличка, а на табличці кривулястими літерами написано:

Кукурудза
Сорт Буковинський № 1
Ланка Надії Рень
Площа 8,5 га

— Вірно, — кажу, — це воно.
— Пішли, — каже Ява, — тепер углиб треба.
Звернули ми з шляху і — в кукурудзу. Ява попереду, я — за ним.І одразу — наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувать, щоб по пиці не вдарило. А тут іще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з очей згубив. Тільки за шурхотом чую, куди йти.
За деякий час питаю.
— Ну як? Скоро вже твій сорт?
— Скоро, скоро, — досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос. От реактивщик — бач, уже де.
— Стривай, не спіши так, — гукаю, — а то я не бачу, куди йти.
У мене вже двічі портфель із рук випадав, і щоку я подряпав об шорстке, наче з бляхи, кукурудзяне листя.
Нарешті знову питаю:
— Ну як? Знайшов?
— Ні ще. Густо дуже, — і в голосі, чую, вже нема тої бадьорості.
— Слухай, — кажу, — ти ставай навка-рачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.
Сказав — і собі став на чотири, портфель у зуби, щоб не заважав, і порачкував, наче собака в цирку. Повзу і мовчу — з портфелем у зубах багато не наговориш. Навсібіч роздивляюсь — кілочки шукаю. З розгону просто носом у Явині штани ткнувся. Дивлюсь, він теж із портфелем у зубах. Сіли ми, портфелі з рота повипускали — відсапуємось.
— Ну що? — питаю.
— Та, знаєш, — каже розгублено, — дуже важко у цій гущині шукати. Десь отут повинно буть, а не можу знайти.
— Знаєш, — кажу, — давай планомірно. Прочешемо цей шмат за всіма правилами. Ти в один бік повзи, а я в другий, а потім зійдемось. Кукурудза ж квадратно-гніздовим посаджена, по квадратах і будем прочісувати. Це дуже просто.
Ява зразу повеселішав:
— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх у зубах тягати.
Поклали ми портфелі й розповзлися — я в один бік, Ява в другий.
Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто — по квадратах, але, виявляється, недуже просто. Як голову біля самої землі тримати — то ще видно трохи оті квадрати-ряди, а як піднімеш голову — ніяких тобі квадратів, саме листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.
Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі пообдирав, а кілочків нема.
— Яво-о! — кричу.
— Агов, — здалеку обзивається.
— Давай, — кричу, — назад!
— Давай!
Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж уперед. Уже давно повинен був би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чуть.
— Яво! — гукаю нарешті.
— Агов! — чується десь далеко праворуч.
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш.
— Це ти, — гукає він, — це ти не туди повзеш. Я повзу правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди.
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.
— Ну, — питаю, — знайшов? — Знайшов? Знайшов? — перекривляє він. — Якби знайшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?
— Слухай, — кажу я, — може, ти не кукурудзу, може, ти ґудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.
— Носа твого я посадив.
— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє сими-ренківство в печінках сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?
— Там, де ти його поклав.
Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався, а портфеля не бачу.
— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій гущині.
— Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному і все заплутав.
— Ну, гаразд, — кажу, — сваритися потім будем, давай портфелі спершу знайдемо.
— Гаразд, — каже, — давай, коли ти такий слабак.
І поповзли ми шукати портфелі. Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. За півгодини ми втямили, що знайти портфелі у цих кукурудзяних джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали — ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.
— Яво, — сказав я, — давай плюнем на портфелі й підем додому. Пообідаєм, а тоді прийдем по портфелі. А то я так їсти хочу, що аж у голові паморочиться.
— Знаєш, давай, — зразу погодився Ява, — а то в мене теж живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кілочки, я думаю, теж. Ходім.
І Ява бадьоро рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.
Йти ставало дедалі важче.
— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, — де шлях?
Ява мовчав. — Яво! — крикнув я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
Ява зупинився:
— А куди? Ти знаєш, куди?
— Нє, — кажу я, ледве тримаючись на ногах, — це ти мене сюди завів. Ти й виводь.
Ява безсило опустився на землю.
— Я б вивів, — сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць. — Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплутав мене. А тепер я не знаю.
— Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!
— Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? Кукурудза — не ліс, у кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же. Я їсти хочу… Чуєш?
— То виходь сам, раз не можна заблудитися.
— Що — сам? Що — сам? Це ж твоя мати кукурудзовод. А моя мати доярка. З корівника я тебе, заплющивши очі, виведу. — Чого скиглиш? Дай відпочити трохи. Рознюнився. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти в біса льотчик!.. Слинько ти! Потеруха ти гречана… Знав би твій тезко космонавт Попович, що в нього такий земляк… Е! Тільки ім'я хороше паскудиш. Одійди, бо вдарю!
Мабуть, ми б таки побилися, якби не така втома і не така ситуація.
Зітхнувши, я ліг поряд із Явою. І раптом у мене виникла ідея.
— Яво, — кажу, — а що, як вилізти і подивитися, куди йти.
— Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
— Ну то що, — кажу. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
— Ну, то лізь.
— Ні, ти лізь. Ти легший — в тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.
Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:
— Ну, давай спробуєм.
Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:
— Ти більше на мене спирайся, а за кукуру-дзинутільки держись.
— Добре, добре, — сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатись на мене. От уже коліном на плече став, вперся руками об голову… Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю… Черевик вдавлюється мені в плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються…
— Яво, — кричу, — швидше дивись, я падаю. І… щось затріщало, зашуміло, завищалоначе бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у вухах — пісок, очі запорошені.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:
— Яво, де ти? Ти живий?
— Жи… апчхи!., вий, — і з купи потрощеного кукурудзиння висовується Я ви на голова.
— Ну що, — питаю, — бачив?
— Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом. Ява зітхнув.
Я подивився в небо.
«Чудасія, — подумав я, — космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі й — нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Кіно!»
— Яво! — підхопився я. — Це дурниця якась. Цього не може буть, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі не заблуджувався у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.
Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.
— Хтозна, може й правда. Ходімо. І ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Леле, як було важко йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах!
В очах мигтіло і зеленіло.
Важко було сказать, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві,— і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:— Яво, — кажу, — я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми знову лягли на землю. Довго ми лежали.
Було тихо. Лише жорстке кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Навіть пташок, навіть коників-стрибунців не було чуть.
— А що як ми зовсім не виберемося звідси, — тихо сказав Ява. — І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І за два тижні комбайн разом із кукурудзою збере наші кісточки.
— Було б, — кажу, — пообідать. Все-таки довше б продержались. А так на ранок і повмираєм.
На згадку про обід мені так закортіло їсти, що я мало не заплакав.
— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.
— А в нас суп із галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози.
Ні, далі терпіть я не міг.
— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво. Але Ява був стійкіший за мене.
— Ти що, — каже, — щоб сміялися. Здорові гицелі серед білого дня у кукурудзі «рятуйте» кричать.
— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.
— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співать.
— Нехай, — кажу, — хоч співать.
І ми затягли перше, що на думку спало. А першою зринула пісня, яку ми часто чули по радіо.
На пыльных тропинках
далеких планет… —
жалібно-жалібно виводив Ява.
…Останутся наши следы… —
ще жалібніше підтягував я.
Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». «Ой» — ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.
Добре пішла у нас також пісня «Ой не шуми, луже, зелений байраче». Особливо рядки «Не плач, не журися, молодий козаче». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «не плач», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
Я чогось засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж ойкнув. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.
— Яво, — хриплю, — дивись! Ява глянув і зітхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-йой-ой!
Я обережно розкусив цукерку навпіл. Але невдало — одна частинка вийшла більшою, друга — меншою. А ще кусати — тільки покришиш.
Я зітхнув і простяг Яві більшу.
— Чого це? Давай мені ту.
— Ні, — кажу, — бери. Ти більше їсти хочеш.
— Чому?
— Бо я, — кажу, — добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.
— А я! Я картоплі цілу тарілку і м'яса, й салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.
— Ні. Я ще пиріг із яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.
— А я два пироги, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і сиру півтарілки і…
— А я ще млинців, і грушок-гниличок, і…
Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої частинки дуже ловко відкусив маленький шматочок і таким чином «порції» зрівнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але за кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилось. їсти захотілося ще дужче. І їсти, і пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати. Наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. Ми не бачили виходу.
І раптом просто з неба, десь близько, хтось дуже голосно сказав:
— Говорить Київ. Вісімнадцята година. Передаємо бесіду на тему «Кукурудза в сільському господарстві».
Нас — наче хто підкинув.
— Яво, — кричу, — це ж радіо у селі заговорило. Ми врятовані!
А він:
— Павлушо! Побігли, поки говорить. А то замовкне, знову заблудимось.
І ми рвонули. Ох же ж і рвонули ми! Аж зашуміло.
Та не встигли ми пробігти кілька кроків, як Ява об щось перечепився і гепнувся на землю. Я з розгону — на нього. Прочумались, посідали, дивимося — а то наші портфелі. Ну яку казці прямо. Ми так і засміялися дурним щасливим сміхом.
Коли ми вже були у селі, Ява задумливо сказав:
— Радіо все-таки це вещ! А я сказав:
— І кукурудза теж — сила. Особливо колгоспна. У одноосібницькій ми б чорта заблудилися!.. І таки треба було б вивести який-небудь новий сорт, га? Ну та про це ми ще поговорим…