Веселе оповiдання про двох відчайдушних хлопців, яким дуже хотілося прославитися...
– Нєт.
– Жаднюга ти, Сало.
– А ви босяки. Я хоч кролів вирощую, а ви тільки лоботрясничаєте, з шкоди не вилазите.
– Так ти ж не даєш кролів.
– Та хіба вам можна довірити живого кроля? Він же у вас на другий день здохне.
– Сам ти здохнеш. – Нуда, здохне, ви ж його годувати не будете, я ж знаю. Ви курчат замордували? Замордували. У вас же, – Сало постукав себе пальцем по голові, – сільрада не працює.
– У тебе дуже працює. Недаремно тебе Салом дражнять. І не тому тільки, що в тебе пика товста, а тому, що ти ще й дурний. Навіть прислів'я таке є: «Дурне сало без хліба». Ходімо, Павлушо. Хай його з'їдять ті кролі.
– Ходім.
Знову у нас нічого не вийшло. От уредний Сало. Понад півсотні кролів було в нього, цілий двір. Ми з Явою просили, щоб дав нам хоч по одненькому (інтересно ж), а воно, свиня, тільки дулі крутить. Не дає. Не довіряє. Він, бач, хороший, роботящий, а ми – лайдаки. «Вам тільки поцяцькатись, а потім буде, як з отими курчатами». Курчат, яких нам птахівниця тьотя Оля подарувала, ми дійсно не вберегли. Взяли з собою на вигін, і там їх шуліка потягав. Ну, та то, я вважаю, стихійне лихо. Навіть із сільської череди вовк ягнят краде.
Просто Сало – нехороший чоловік. Заздрить, що ми веселі волоцюги і нас усе село знає, вся Васюківка. Тільки й мови, що про наші вибрики. Ото ж ми з ним якось у кукурудзі заблукали. Пам'ятаєте? Я вам уже колись про це розказував. І взагалі, багато чого було. Як розказать – кіно!
А Сало? Що – Сало? Корова, а не хлопець.
Його ніхто, крім отих поганських кролів, і не знає. Кому він потрібен? Абсолютно неінтересний хлопець.
– А втім, мені кроля не дуже й хотілося, – сказав Ява.
– Мені теж, – відгукнувся я.
– Хай отакі, як Сало, возяться з тими смердючими кролями. Він все одно більше ні на що нездатний, – сказав Ява.
– Нездатний, – відгукнувся я.
– А ми – зовсім друге діло. Будем говорить одверто, без брехні – ми таки хлопці з фантазією, – сказав Ява.
– З фантазією, – відгукнувся я.
– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Онде, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».
– Чув. Точно. – Так от треба щось таке зробить, щоб той курощуп Сало не задавався. Щось таке інтересне утнуть, щоб йому аж у носі засвербіло від заздрощів.
– Треба. Давай думать.
Сіли ми під тином і почали думать. Думали-думали, але довго ніщо путнє не придумувалося.
– Може, повітряного змія велетенського змайструвати і глечик зі сметаною на ньому у небо запустить?
– Нє.
– Може, піймати в лісі пугутькало і випустити в клубі під час зборів?
– Нє.
– Може, вкрасти Салові підштаники, коли білизну сушитимуть, і на телевізійну антену повісити?
– Нє.
Сидимо, думаємо. В мене аж голова з незвички заболіла.
Нарешті Ява блиснув очима і каже:
– Придумав.
– Ну?
– Давай улаштуємо бій биків. – Га?
– Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися – «Тореадор»?
– Ага, да-да-да… Ну й що?
– Пам'ятаєш – на арені розлючений бик, а тут дядько, у капелюсі, з гинджалом, перед носом у нього танцює.
– Да-да-да…
– А потім – рраз! Бик – беркиць! І аплодисменти.
– Ага. Здорово… Але ж це убивать треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я.
– Тю, дурний. Убивати! Що це тобі – м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футболу. Головне тут – красиво вимахувати перед носом бика червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Вперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павлуша Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде. Га?
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі… Запхнеться той мацапура Сало зі своїми кролями.
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати деталі. Перш за все – бик. Кандидатура бугая Петьки була відхилена одразу й остаточно. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю ногами риє – як екскаватор. А зареве – баби хрестяться, думають, що війна почалася.
Цього літа один дач ник мало не вмер із переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з пузцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на нього видряпався – досі не відомо. Але факт – півдня загоряв голий дачник на ізоляторах, тримаючись за дроти, – аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні й не зняв його. Дачник штани надів і одразу – на станцію: додому їхать. Ні, хай із бугаєм Петькою вороги наші б'ються.
Другою кандидатурою був у нас цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з'їв мою нову святкову сорочку, коли я у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
– По-перше, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й аплодисментів не почуємо. А по-друге, йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось – велике і крутороге.
– Коров'яче? – кажу. – Слухай, то, може, і взяти просто корову. Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі, ніде не сказано, що обов'язково повинен бути бик. Чоловічого роду.
Ява задумався:
– Хтозна, може й так.
– Тоді, – кажу, – ліпшої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька? – Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб із нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
– Що значить «психічна»! Юринда! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
– Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
– Я забираю, але ти все одно боїшся.
– Боюсь?
– Боїшся.
– Боюсь?
– Боїшся…
Я схопився рукою за вухо і в свою чергу вдарив Яву кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, попідбирали своїми штаньми і сорочками. Першим отямився я.
– Стривай, – кажу, – годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
– Це ж ти винуватий… Ну, гаразд. Спробуєм Контрибуцію. Завтра поженемо пастиі спробуєм. А то твоя Манька дійсно для телевізора не пасує. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив мою дорогу Маньку.
Ми почистили одне одного і пішли додому.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав перед собою Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий мамин капелюх – у ньому мама їздила до Києва на наради. Капелюх був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час, як коняка, що везе віз, сіпати головою, поправляючи капелюх. Здавалося, що він із кимсь розкланюється.
Капелюха Ява, звичайно, взяв нищечком.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі що-небудь пам'ятаю. Він із самого малечку висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому було вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Ґава і Рева, про яких мені мати колись розповідала безліч різних історій, аж поки я не засинав. Останні два роки, оскільки я вже виріс, килимок лежав у скрині, й тепер від Цюці, Ґави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
Килимок і капелюх – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві чудові шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли і співали арію Хозе з опери «Кармен», яку багато разів чули по радіо.
Торе-гадор, смелее в бой,
торе-гадор, торе-гадор…
Там ждет тебя-га любовь,
там ждеттебя-га-га любовь…
Ми співали і не знали, що жде нас.
Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо. І сонце сяяло – аж шкварчало, як сало на сковорідці. Погода – саме годяща для бою биків.
Ми погнали корів аж на край вигону туди, де ставок, – подалі від людських очей.
– Оджени свою Маньку кудись убік, щоб не заважала, – сказав Ява, – і давай починати.
Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй ліпше не бачити бою биків.
Ява поправив на голові капелюха, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької її морди і почав вимахувати килимком у неї перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться…
Контрибуція спокійнісінько щипала траву.
Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція не звертала на нього аніякісінької уваги.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
Ява роздратовано вереснув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати…
Через півгодини він сказав:
– Вона до мене просто звикла, вона мене любить – і тому не хоче… Ану давай ти!
За годину, захекавшись, я сказав:
– Якесь убоїще, а не корова. Психічна, називається! Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня корова.
Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував із розгону, то набігав із боку. Але результатів жодних. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався у руках – здавалось, що Цюця, Ґава і Рева от-от загавкають, а Контрибуція хоч би що.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними коров'ячими очима і сказала:
– М-му-у! В перекладі це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозуміли її.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?… Ну, то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі.
І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, із неба, почув його одчайдушне верескливе:
– В-ва-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То було наше єдине спасіння. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води і грязюки. Спинилися ми аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись, справді, тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, забруднився, зацвів і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
Контрибуція бігала навколо калабані й мукала на нашу адресу якісь свої коров'ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли і мовчали.
Дно калабані було грузьке, замулене. Чесно кажучи, ми по самісінький пуп стояли в противній слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода. Та й то водою вона була, мабуть, лише процентів на тридцять – така брудна, каламутна і смердюча.
Ми стояли і мовчали. Нам було зле. Цюця, Ґава і Рева плавали перед моїм носом. Тореадорський капелюх – перед Явиним носом. Але нам було не до них.
Добре, що хоч Контрибуція підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. Це було дуже шляхетно з її боку. Такої розлюченої корови я ще зроду не бачив. – Я ж тобі казав, що вона психічна, – промовив Ява навіть із якоюсь гордістю.
– Угу-у, – протяг я. – Що ж нам тепер робить?
– Треба ждать.
– Що – ждать?
– Поки вона відійде.
– Ти що – здурів? Вона може до ночі тут пастися. А я вже змерз.
– Ти хочеш вийти? То виходь. Я побачу як ти летітимеш у стратосферу.
– Ява, не верзи дурниць. Це ж тобі не бугай Петька. Це твоя рідна корова. Вона тебе любить. Ти ж сам казав.
– Вона мене колись любила. Тепер вона мене вже не любить.
Ще під час наших тореадорських вправ небо затягло хмарами. А тепер почав сіятись дрібний дощик.
Контрибуція стояла нерухомо, як пам'ятник. Але це не тому, що вона про нас забула і заспокоїлась. Просто всі корови під час дощу застигають.
Дощ струмив по наших обличчях, крапало з носа, ми почали цокотіти зубами. Чесне слово, в такому розпачі я не був навіть тоді, коли ми з Явою заблудили в кукурудзі.
Раптом я побачив: до калабані хтось наближається. Хтось ішов із поля до села повз калабаню. Я повеселішав – зараз гукнем, щоб одігнав корову.
Поки він був далеко, крізь дощ не видно було обличчя. Але от він наблизився, я придивився – і раптом у мене, і так майже холодного, похололо всередині. То був Сало. Він ніс величезний оберемок трави, – мабуть, для своїх кролів.
– Яво, – просичав я, – то Сало. Давай пірнем, щоб не впізнав.
Але було пізно. Сало вже вгледів нас і здивовано-радісно загукав:
– О, босяки, що ви там робите?! Ми розгублено мовчали.
– Та ви що – повмирали, не чуєте? – знову гукнув Сало.
Треба було щось відповідати.
– Ку-ку-купаємось, – півнячим голосом сказав Ява, цокаючи зубами.
– У сорочках? Під дощем? І в такій багнюці? – вирячився Сало. Я повернувся до Яви і прошепотів:
– Давай вилазити. При ньому вона не троне.
– Давай, – ледь ворухнув посинілими губами Ява.
Я смикнув одну ногу, другу і розгублено зашепотів:
– Яво, скандал! У мене ноги не виймаються.
– У м-мене т-теж, – простогнав Ява. Побачивши, як ми сіпаємось, Сало закричав:
– Хлопці, та що там у вас? Ой лишенько, та ви ж, мабуть, загрузли.
Ми сіпались і мовчали.
– Хлопці, пождіть, хлопці! – знову загукав Сало. – Я, здається, придумав. У мене ж тут вірьовка є. Одну хвилиночку!
Він швидко розпатрав свій оберемок, витрусив траву, потім розкрутив вірьовку і ловко, як матрос, кинув нам кінець:
– Держіть!
Ми впіймали, все ще не розуміючи, що він збирається робити. Невже сподівається витягти нас! Він же слабак, найслабший у школі!Але він і не думав тягти. Він підійшов до Контрибуції, яка все ще стояла нерухомо на одному місці, підігнав її до самої калабані і став обмотувати її роги вірьовкою.
Ми спантеличено перезирнулися.
Потім він гукнув, щоб ми міцніше трималися, і почав потихеньку підганяти корову.
І руда Контрибуція, з якої ми так безсоромно знущалися, потягла нас із багнюки на світ білий.
Я не буду розказувати, які гарні ми вилізли, як допленталися додому і що говорили батькам. Не хочу. Це мені не цікаво.
Скажу краще ось про що. Нещодавно ми з Явою прочитали в газеті, що хлопець із нашого села Гриць Остапенко (так офіційно, за документами, називається Сало) вигодував двадцять кролів і за це нагороджений грамотою. Мало того, те ж саме ми почули по радіо. До телевізора тепер я боюсь підходити – невже і по телевізору буде?
Ми сумно сидимо з Явою під тином і думаємо. Ми думаємо – що таке слава? Дехто сушить собі голову, видумує різні вибрики, можна сказати, ризикує життям, щоб прославитися, стати відомим, – і тільки сорому набирається. А дехто спокійнісінько собі длубається в хліві, вовтузиться з кролями, нікому в очі не лізе – і про нього пишуть у газетах, говорять по радіо і нагороджують грамотами… Ну, що ви скажете?
Тореадори з Васюківки
Так не дасиш?– Нєт.
– Жаднюга ти, Сало.
– А ви босяки. Я хоч кролів вирощую, а ви тільки лоботрясничаєте, з шкоди не вилазите.
– Так ти ж не даєш кролів.
– Та хіба вам можна довірити живого кроля? Він же у вас на другий день здохне.
– Сам ти здохнеш. – Нуда, здохне, ви ж його годувати не будете, я ж знаю. Ви курчат замордували? Замордували. У вас же, – Сало постукав себе пальцем по голові, – сільрада не працює.
– У тебе дуже працює. Недаремно тебе Салом дражнять. І не тому тільки, що в тебе пика товста, а тому, що ти ще й дурний. Навіть прислів'я таке є: «Дурне сало без хліба». Ходімо, Павлушо. Хай його з'їдять ті кролі.
– Ходім.
Знову у нас нічого не вийшло. От уредний Сало. Понад півсотні кролів було в нього, цілий двір. Ми з Явою просили, щоб дав нам хоч по одненькому (інтересно ж), а воно, свиня, тільки дулі крутить. Не дає. Не довіряє. Він, бач, хороший, роботящий, а ми – лайдаки. «Вам тільки поцяцькатись, а потім буде, як з отими курчатами». Курчат, яких нам птахівниця тьотя Оля подарувала, ми дійсно не вберегли. Взяли з собою на вигін, і там їх шуліка потягав. Ну, та то, я вважаю, стихійне лихо. Навіть із сільської череди вовк ягнят краде.
Просто Сало – нехороший чоловік. Заздрить, що ми веселі волоцюги і нас усе село знає, вся Васюківка. Тільки й мови, що про наші вибрики. Ото ж ми з ним якось у кукурудзі заблукали. Пам'ятаєте? Я вам уже колись про це розказував. І взагалі, багато чого було. Як розказать – кіно!
А Сало? Що – Сало? Корова, а не хлопець.
Його ніхто, крім отих поганських кролів, і не знає. Кому він потрібен? Абсолютно неінтересний хлопець.
– А втім, мені кроля не дуже й хотілося, – сказав Ява.
– Мені теж, – відгукнувся я.
– Хай отакі, як Сало, возяться з тими смердючими кролями. Він все одно більше ні на що нездатний, – сказав Ява.
– Нездатний, – відгукнувся я.
– А ми – зовсім друге діло. Будем говорить одверто, без брехні – ми таки хлопці з фантазією, – сказав Ява.
– З фантазією, – відгукнувся я.
– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Онде, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».
– Чув. Точно. – Так от треба щось таке зробить, щоб той курощуп Сало не задавався. Щось таке інтересне утнуть, щоб йому аж у носі засвербіло від заздрощів.
– Треба. Давай думать.
Сіли ми під тином і почали думать. Думали-думали, але довго ніщо путнє не придумувалося.
– Може, повітряного змія велетенського змайструвати і глечик зі сметаною на ньому у небо запустить?
– Нє.
– Може, піймати в лісі пугутькало і випустити в клубі під час зборів?
– Нє.
– Може, вкрасти Салові підштаники, коли білизну сушитимуть, і на телевізійну антену повісити?
– Нє.
Сидимо, думаємо. В мене аж голова з незвички заболіла.
Нарешті Ява блиснув очима і каже:
– Придумав.
– Ну?
– Давай улаштуємо бій биків. – Га?
– Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися – «Тореадор»?
– Ага, да-да-да… Ну й що?
– Пам'ятаєш – на арені розлючений бик, а тут дядько, у капелюсі, з гинджалом, перед носом у нього танцює.
– Да-да-да…
– А потім – рраз! Бик – беркиць! І аплодисменти.
– Ага. Здорово… Але ж це убивать треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я.
– Тю, дурний. Убивати! Що це тобі – м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футболу. Головне тут – красиво вимахувати перед носом бика червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Вперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павлуша Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде. Га?
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі… Запхнеться той мацапура Сало зі своїми кролями.
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати деталі. Перш за все – бик. Кандидатура бугая Петьки була відхилена одразу й остаточно. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю ногами риє – як екскаватор. А зареве – баби хрестяться, думають, що війна почалася.
Цього літа один дач ник мало не вмер із переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з пузцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на нього видряпався – досі не відомо. Але факт – півдня загоряв голий дачник на ізоляторах, тримаючись за дроти, – аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні й не зняв його. Дачник штани надів і одразу – на станцію: додому їхать. Ні, хай із бугаєм Петькою вороги наші б'ються.
Другою кандидатурою був у нас цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з'їв мою нову святкову сорочку, коли я у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
– По-перше, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й аплодисментів не почуємо. А по-друге, йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось – велике і крутороге.
– Коров'яче? – кажу. – Слухай, то, може, і взяти просто корову. Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі, ніде не сказано, що обов'язково повинен бути бик. Чоловічого роду.
Ява задумався:
– Хтозна, може й так.
– Тоді, – кажу, – ліпшої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька? – Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб із нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
– Що значить «психічна»! Юринда! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
– Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
– Я забираю, але ти все одно боїшся.
– Боюсь?
– Боїшся.
– Боюсь?
– Боїшся…
Я схопився рукою за вухо і в свою чергу вдарив Яву кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, попідбирали своїми штаньми і сорочками. Першим отямився я.
– Стривай, – кажу, – годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
– Це ж ти винуватий… Ну, гаразд. Спробуєм Контрибуцію. Завтра поженемо пастиі спробуєм. А то твоя Манька дійсно для телевізора не пасує. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив мою дорогу Маньку.
Ми почистили одне одного і пішли додому.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав перед собою Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий мамин капелюх – у ньому мама їздила до Києва на наради. Капелюх був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час, як коняка, що везе віз, сіпати головою, поправляючи капелюх. Здавалося, що він із кимсь розкланюється.
Капелюха Ява, звичайно, взяв нищечком.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі що-небудь пам'ятаю. Він із самого малечку висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому було вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Ґава і Рева, про яких мені мати колись розповідала безліч різних історій, аж поки я не засинав. Останні два роки, оскільки я вже виріс, килимок лежав у скрині, й тепер від Цюці, Ґави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
Килимок і капелюх – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві чудові шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли і співали арію Хозе з опери «Кармен», яку багато разів чули по радіо.
Торе-гадор, смелее в бой,
торе-гадор, торе-гадор…
Там ждет тебя-га любовь,
там ждеттебя-га-га любовь…
Ми співали і не знали, що жде нас.
Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо. І сонце сяяло – аж шкварчало, як сало на сковорідці. Погода – саме годяща для бою биків.
Ми погнали корів аж на край вигону туди, де ставок, – подалі від людських очей.
– Оджени свою Маньку кудись убік, щоб не заважала, – сказав Ява, – і давай починати.
Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй ліпше не бачити бою биків.
Ява поправив на голові капелюха, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької її морди і почав вимахувати килимком у неї перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться…
Контрибуція спокійнісінько щипала траву.
Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція не звертала на нього аніякісінької уваги.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
Ява роздратовано вереснув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати…
Через півгодини він сказав:
– Вона до мене просто звикла, вона мене любить – і тому не хоче… Ану давай ти!
За годину, захекавшись, я сказав:
– Якесь убоїще, а не корова. Психічна, називається! Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня корова.
Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував із розгону, то набігав із боку. Але результатів жодних. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався у руках – здавалось, що Цюця, Ґава і Рева от-от загавкають, а Контрибуція хоч би що.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними коров'ячими очима і сказала:
– М-му-у! В перекладі це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозуміли її.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?… Ну, то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі.
І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, із неба, почув його одчайдушне верескливе:
– В-ва-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То було наше єдине спасіння. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води і грязюки. Спинилися ми аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись, справді, тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, забруднився, зацвів і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
Контрибуція бігала навколо калабані й мукала на нашу адресу якісь свої коров'ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли і мовчали.
Дно калабані було грузьке, замулене. Чесно кажучи, ми по самісінький пуп стояли в противній слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода. Та й то водою вона була, мабуть, лише процентів на тридцять – така брудна, каламутна і смердюча.
Ми стояли і мовчали. Нам було зле. Цюця, Ґава і Рева плавали перед моїм носом. Тореадорський капелюх – перед Явиним носом. Але нам було не до них.
Добре, що хоч Контрибуція підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. Це було дуже шляхетно з її боку. Такої розлюченої корови я ще зроду не бачив. – Я ж тобі казав, що вона психічна, – промовив Ява навіть із якоюсь гордістю.
– Угу-у, – протяг я. – Що ж нам тепер робить?
– Треба ждать.
– Що – ждать?
– Поки вона відійде.
– Ти що – здурів? Вона може до ночі тут пастися. А я вже змерз.
– Ти хочеш вийти? То виходь. Я побачу як ти летітимеш у стратосферу.
– Ява, не верзи дурниць. Це ж тобі не бугай Петька. Це твоя рідна корова. Вона тебе любить. Ти ж сам казав.
– Вона мене колись любила. Тепер вона мене вже не любить.
Ще під час наших тореадорських вправ небо затягло хмарами. А тепер почав сіятись дрібний дощик.
Контрибуція стояла нерухомо, як пам'ятник. Але це не тому, що вона про нас забула і заспокоїлась. Просто всі корови під час дощу застигають.
Дощ струмив по наших обличчях, крапало з носа, ми почали цокотіти зубами. Чесне слово, в такому розпачі я не був навіть тоді, коли ми з Явою заблудили в кукурудзі.
Раптом я побачив: до калабані хтось наближається. Хтось ішов із поля до села повз калабаню. Я повеселішав – зараз гукнем, щоб одігнав корову.
Поки він був далеко, крізь дощ не видно було обличчя. Але от він наблизився, я придивився – і раптом у мене, і так майже холодного, похололо всередині. То був Сало. Він ніс величезний оберемок трави, – мабуть, для своїх кролів.
– Яво, – просичав я, – то Сало. Давай пірнем, щоб не впізнав.
Але було пізно. Сало вже вгледів нас і здивовано-радісно загукав:
– О, босяки, що ви там робите?! Ми розгублено мовчали.
– Та ви що – повмирали, не чуєте? – знову гукнув Сало.
Треба було щось відповідати.
– Ку-ку-купаємось, – півнячим голосом сказав Ява, цокаючи зубами.
– У сорочках? Під дощем? І в такій багнюці? – вирячився Сало. Я повернувся до Яви і прошепотів:
– Давай вилазити. При ньому вона не троне.
– Давай, – ледь ворухнув посинілими губами Ява.
Я смикнув одну ногу, другу і розгублено зашепотів:
– Яво, скандал! У мене ноги не виймаються.
– У м-мене т-теж, – простогнав Ява. Побачивши, як ми сіпаємось, Сало закричав:
– Хлопці, та що там у вас? Ой лишенько, та ви ж, мабуть, загрузли.
Ми сіпались і мовчали.
– Хлопці, пождіть, хлопці! – знову загукав Сало. – Я, здається, придумав. У мене ж тут вірьовка є. Одну хвилиночку!
Він швидко розпатрав свій оберемок, витрусив траву, потім розкрутив вірьовку і ловко, як матрос, кинув нам кінець:
– Держіть!
Ми впіймали, все ще не розуміючи, що він збирається робити. Невже сподівається витягти нас! Він же слабак, найслабший у школі!Але він і не думав тягти. Він підійшов до Контрибуції, яка все ще стояла нерухомо на одному місці, підігнав її до самої калабані і став обмотувати її роги вірьовкою.
Ми спантеличено перезирнулися.
Потім він гукнув, щоб ми міцніше трималися, і почав потихеньку підганяти корову.
І руда Контрибуція, з якої ми так безсоромно знущалися, потягла нас із багнюки на світ білий.
Я не буду розказувати, які гарні ми вилізли, як допленталися додому і що говорили батькам. Не хочу. Це мені не цікаво.
Скажу краще ось про що. Нещодавно ми з Явою прочитали в газеті, що хлопець із нашого села Гриць Остапенко (так офіційно, за документами, називається Сало) вигодував двадцять кролів і за це нагороджений грамотою. Мало того, те ж саме ми почули по радіо. До телевізора тепер я боюсь підходити – невже і по телевізору буде?
Ми сумно сидимо з Явою під тином і думаємо. Ми думаємо – що таке слава? Дехто сушить собі голову, видумує різні вибрики, можна сказати, ризикує життям, щоб прославитися, стати відомим, – і тільки сорому набирається. А дехто спокійнісінько собі длубається в хліві, вовтузиться з кролями, нікому в очі не лізе – і про нього пишуть у газетах, говорять по радіо і нагороджують грамотами… Ну, що ви скажете?
Комментариев нет:
Отправить комментарий